— То ж то ви на таких привіллях бувши, й вилежувалися там у себе на Запоріжжі та горілочку попивали? А Залізнякові доброї помочі не дали? І пропала гайдамацька справа, — не втерплює хтось із гайдамаків.
— Так їй на роду було написано...
— Якби ви не вилежувалися, так і не було б на роду написано. А то хто пішов? Ми, гречкосії, хлібороби. Ми, що й зброї у нас не було. З кійками йшли!.. А ви, збройні, кінні, оружні, гарматні — де ви були? Суди над гайдамаками чинили? Допроси здіймали?
Це був вічний пункт суперечок між недобитками гайдамацькими і останніми запорожцями, вічна болячка, яку завжди легко було вразити з обох боків. Гайдамаччина претендувала на всенародність, на повторення Хмельниччини, а військо славне запорізьке, єдина збройна народня сила, єдина скарбниця, куди нарід посилав найсвободолюбніших своїх синів — це військо зосталося осторонь. Гайдамакам рубали голови у Кодні, здирали шкуру й солили сіллю, але даремне звертали гайдамаки ті обдерті голови в бік Низу, даремне помертвілими очима виглядали, чи не виткнулося військо червоних жупанів із-за гори, чи не гримнула січова гармата.
Але й військо не йшло й гармата мовчала. Запоріжжя було вже не те и не йому вже було підійматися за правду, волю й добро українського народу. Його старшина запаніла, його кошові стали царськими чиновниками та й усе воно, роздиране внутрішніми усобицями, доживало вже останні свої дні.
І от цього не могли розуміти колтшні гайдамаки й витикали очі колишнім запорожцям, де тільки не здибувалися. А запорожцям досадно. Бо то ж таки одно слово — запорожець! Це ж було почесно, це ж було гонорно, це ж було щось недосяжно-поважне.
— Е-е!.. Він запорожець!
Це значить... та це все значить!
І от оточені безконечною повагою на кожному кроці свого життя, звиклі до того фіміаму й кадила — запорожці натикалися на великих суперників.
Гайдамака — це було вже щось не абстрактне, це був не воїн-символ, не воїн-картина, а це був реальний воїн, той, що кров’ю запечатав своє воїнство. В разі чого він скидав сорочку, показував страшні свої рубці й кричав тоді:
— А це що? Бачиш наші "золоті грамоти"? Бачиш? А що ти покажеш? Що пузо від горілки обдуло? Чи може ті рубці, що січові браччики написали, аби не скакав у гречку, га?..
І запорожцеві, як то кажуть, нічим було крить. Та й справді — що він скаже? У гайдамаччину не пішли, Січ віддали і в долоні не ляснувши. Взагалі тішилися повагою за рахунок минулої слави, минулих подвигів, минулого лицарства. І це теж витикали гайдамаки.
— Поважайте мене, бо я запорожець!.. Поважайте мене, бо й Байда був запорожець і Самійло Кішка! А ти сам хто такий, спитать тебе? І ви всі хто такі? Січу проспали? Не що-небудь, а Січу продали! Січ Запорожську, що на неї, як ото на гору Сіонську явреї, так ми на оту Січу поглядали. А воно ніякої Січи й не було. Купа комашні! П’яниці та гуляки!.. Чуприни вивірчували, стьожечками, як дівчата, прикрашали: прядочку туди пустить, прядочку сюди, шапочку надіне — ох картинка!.. Пху, сукини сини!..
Це так, як по корчмах зійдуться. Воно й тут, у діда Йвана, на те ж заносилося. Оце ж зійшлися старий Гарадуля, що чудом вирвався з рук Стемпковського, зоставивши там половину здоров’я, і старий Палюх та ще кілька запорожців, що не пішли під турка, а осіли тут по зимовниках.
Палюх всюди й завжди боронить позиції Січі. Він старий, то трошки зазнав кращих часів.
— А звідки ми знали, що ви там затіваєте? Мало хіба було такого, що підійметься десь купка, відіб’ють табун коней — так оце за кожним іти, підіймай усе військо?
— Купочка? Гарна тобі купочка, коли запалала мало не вся Україна! Сміла, Лисянка, Корсунь, Чигирин, Черкаси, Умань — це тобі купочка? Це ви дожидали, щоб ми прийшли та поклонилися: дозвольте, батьки, нашими головами за ваші сраки наложити. Ех ви, стерв’яки!.. Хоч би молодняка яких три-чотири тисячі прислали, щоб хоч славу свою не втеряти!
— Ша, хлопці! — підіймався дід Іван. — Не заводьтеся за масляні вишкварки. То було давно, ні тому, ні тому вже не вертатися, то нічого й очі один одному тою давниною виколупувати. Давайте краще заспіваємо.
І затягав старечим, але ще повним сили голосом.
Наступила...
Чорна хмара...
Став дощ накрапати.
Заходився...
Пан Текелій...
Січ руїнувати...
І підхопили усі, й запорожці, й гайдамаки. Бо можна було сваритися, можна було битися, але руїна Січі — то ж таки була всенародна рана. Без книжок ці діди знали, що то треба було розцінювати, як наступ і побіду ворожої сили, що Січ мішала рабоволодільцеві, що її треба було зруйнувати аби могти роздати її землі царським приспішникам у нечуваних масштабах. Генерал-прокурор князь А.А.Вяземський дістав у дар 200000 десятин запорізької землі. Без статистики ці діди знали, що за десять літ (1774-1784) було роздано чотири з половиною міліони десятин козацької землі. Було роздано не за заслуги, не високим навіть людям, а так, кому попало, аби роздати. Писар якої-небудь палати, брат любовниці столоначальника діставав мінімальну норму 1500 десятин землі з десятилітньою пільгою від усіх податків і з єдиним зобов’язанням — поселити на тих землях за десять літ 13 дворів.
Знали все це діди й тому співали тепер похоронним співом:
Позволь, батьку отамане,
Хоч на башті стати...
Не попустим москалеві Січ руйнувати.
Еге, не попустим...
... І сумно стало в дідовій хаті на Покрову. Наче не на празник зібралися, а на панихиду по комусь близькому, дорогому. І змішалися в тім панихиднім
стогоні всі голоси — і гайдамаків, і запорожців, і гречкосіїв...
І пили, й співали, і знов пили, й знов співали, й обіймалися, і говорили все, що зосталося в споминах і боліло. Переплелися гайдамацькі згадки із запорозькими, правда з любовно викоханим вимислом, історичний факт із легендою.
Підпилий запорожець учив Тараса, як володіти зброєю. Він противник списа.
— Спис, він тільки руки в’яже. Як у тебе спис у руках, то ти вже ні рушницею, ні шаблею — нічим. А відбити спис дуже легко. Як на тебе наскокуватиме лях із списом, так ти весело лети йому назустріч із шаблею. І як він тільки стане до тебе долітать, а ти поведи шаблею понад головою свого коня отак-о!