Аж упрів бідний отець Іван, але все ж, як-не-як, вивчила баба. З десятьох слів, правда, дев’ять вимовляла по своєму, але зате добився батюшка, що говорила без упину, а це чи не головне.
Далі пішов декоративний бік справи: отець Іван учив, як стати, як братися до діла, усі оті спльовування, обертання, вимірювання, значіння сходу й заходу сонця, кватирь місяця...
— Ти так просто нічого не роби, а все з викрутасами. Оце я тебе підучив трохи, а що й сама вигадай, — казав отець Іван і з тим пустив бабу в оборот.
Ну що ж!.. Спочатку діло йшло погано. Насамперед, ніхто не підозрював, що баба Секлетина "знаюча", отже, ніхто й не кликав. Коли, при випадку, бралася сама, то теж якось... І вправи не було, й пригнічувала свідомість, що ти ж, властиво, дуриш людей. Отже, на початках небагато хліба наїлася Секлетина з батющиної навуки.
Поміг випадок. Покликали Секлетину до дитини, що "вже відходила". Це була криза. Баба пошептала, поплювала й насмілилась, скільки могла, авторитетним тоном сказати: "Буде здорове".
Сказала й сама злякалася, хоч добре знала, що в разі виграшної виграє все, а в разі програшної не програє нічого. Завжди можна звалити вину на дорослих, а, зрештою, все ж є в запасі першопричина всіх причин — Господь Бог.
Але, на превелике здивування усіх, і, насамперед, самої Секлетини, дитя видужало. О!.. Це вже підняло авторитет Секлетини. Та як же! Усі бачили, що дитина вже була на божій дорозі, а баба Секлета пошептала — і дитя виправилось! От тобі й баба Секлета! А я й не знав, що вона знаюча.
Це був поворотний пункт у практиці Секлети. Вже частішенько почали її кликати. Випадок хотів, щоби число добрих результатів перевищило число поганих — і баба Секлета увійшла в славу.
Чи то вона масажем надолужувала, чи відкрила у собі здібність якого гіпнотизування, а тільки результати для всіх видимі. Кличуть бабу вже й на другі села. Оправилася наша баба, споважніла, рухи стали певнішими, повільнішими. А секрет її могутності знають тільки двоє: вона сама й отець Іван. Бо він не сказав навіть жінці, будучи певен, що , якби одкрив їй секрета, в
той же день знала б половина села.
Так от тепер, коли захворів сам отець Іван, матушка й почала його вговорювати закликати Секлетину. А батюшка не хоче!.. Вже матушка й так, і так — ні! Не хочу й не хочу!
Але матушка теж була доброго роду і вирішила таки дошкребти до кінця. Пиляла зранку й до вечора.
— Ой заклич!.. Ой заклич!.. Он у Хоменка дитину виправила, що вже от-от кінчатися мала дитина! І у Коржа дівку відшептала. І на хуторах скільки людей спасибі кажуть. Ну поклич, я тебе просю. Що тобі такого? Як не поможе, то й шкоди ж не буде. Це ж не те, що лікарство яке сильне пити. Що п’єш його, а не знаєш, на який світ воно тебе гонить. А тут діло видно: помогло — слава Богу, а не помогло — шкоди нема. І вона не то що там із нечистою силою знається чи як — ні! Вона все по-божому. Кажуть, як шепче, то все чути, як мати Божа з Сусом Христом стрічається...
Ще б пак — отцеві Йвану цього не знати!..
Та скільки не старалася матушка, скільки не товкла, а попа свого подужати не могла. Як затявсяТ-Аж дивується матушка! Що її чоловік завжди такий покладистой, а тут дивись ти!
Але коли хвороба затяглась, і отець Іван стратив уже й голос, надумала матушка обійтися й без дозволу. Пішла сама до Секлетини.
І диво-дивенне! Секлета теж не хоче йти!
— Куди хочете, матушко, піду, але тільки до вашого батюшки не піду!
— Та що ж він таке зробив, що ти його так зненавиділа?
— Хай Бог милує, щоб я батюшку зненавиділа!.. Молюся я за них і за їхню добрість день і ніч, але тільки до них не піду. І не силуйте, матушечко, не піду.
І як не билася матушка: не піду та й не піду. Ну що це з ними з обома сталося? Той в одну душу — не хочу кликати, а ця мало не плаче — не піду!..
Та матушка була хитра і рече собі в серці своїм: одурила я батюшку — одурю й бабу! Та й каже задумливо:
— Жаль, жаль, що ти не хочеш... А отець Іван так просили...
Аж одступила баба на крок.
— Хто? Ба... Батюшка???
— Та батюшка ж... Хіба б же я сама пішла без його волі? Піди, каже, попроси тітку Секлету. Вже як вона не поможе, так, мабуть, мені й ніхто не поможе...
Секлета задумалася. Потім перехристилася побожно й почала одягатися.
— Як уже самі батюшка мене просили, так уже піду...
І пішла. Матушка упхнула Секлету до кімнати, а сама й не появилася!..
Увійшла баба Секлета, стала коло порогу. Сором їй!.. Пригадалася картина навчання, пригадалися деякі удосконалення процедури, що вона сама внесла в процесі роботи... Ну, як його приступити з тим усім до батюшки та почати: "Чи дна, чи кра... чи дух, чи питух?"
І батюшка. Дивиться на бабу, а перед ним та ж картина навчання. Та як згадав, як перебріхувала Секлета слова, як замість "вісімдесят три сустав" говорила "вісімвдристав", та як розрегочеться! Нарив прорвався в горлі — і за півгодини отець Іван уже сидів за столом!
Торжеству матушки не було границь!
— А що? Не я казала? Не казала я?
Ні отець Іван, ні переконфужена вкрай Секлета її не розчаровували. А слава
Секлети пішла тепер і по містах, і по городах, і де кури не допівають... Головним агентом розповсюдження тої слави була матушка. Вона всім і кожному розповідала, як отець Іван був уже при смерті (ну, от тобі кончається й квит!..), а Секлета прийшла...
-1 матушечки ж ви мої!.. Пошептала там, що сама знала, і як рукою зняло! Дивлюсь, мій отець Іван за півгодини хоч у танець!.. Ні-і!.. Наша баба Секлета — о-о-о!.. Над неї нема в наших околицях!
Хоч на цьому пункті не всі були згодні з матушкою. Дехто на перше місце ставив татарина з Сегединець.
— Він не так, як наші, пользує, а у нього є книга своя, татарська, так він виписує слова якісь із тої книги на два папірчики й дає. Один папірчик треба у воді намочити й з’їсти, а другий покласти на вугілля й обкуритися. Силно помага!
— Ну, я б до такого не дішла. Та він же нехристь!.. Хто й зна, з якої то він книги пише... Може, то книга чортівська.
— То вже я не скажу, що воно за книга. Кой-хто грамотний заглядав. Так кажуть, що письмо не наше: крючечки якісь та закарлючки. Ну, тільки помога.