"Тарасе! Роби цілий день. А як добре робитимеш, то увечері будеш малювати. Або читати гарну книжку". Отоді б ви побачили, як би я робив!
Тарас відчув уже потребу в книжці, яка розкривала б перед ним нові обрії, підіймала б у височінь, — а йому кажуть трісок наколоти. І наколов би, але дайте після того книжку, а книжки нема. Бібліотека отця Григорія була недоступною та, зрештою, там, окрім отої історії, й читати було нічого.
І пригадав Тарас отця Івана. Оцей уже не буде замикати бібліотеки на ключ! Цей з охотою дасть усе, що має. І як це йому в голову не прийшло раніше!..
Вибрав вільну хвилину й пішов. Але попав дуже невдало: отець Іван був хворий. Горло боліло (мабуть, заснув у садку не зовсім тверезий, але не признавався). Гумору, щоправда, не тратив і хоч сипло, але обізвався своєю звичайною манерою.
— А! Преподобний Тарас, молі Бога о нас! Ну, йди, йди. Та йди ближче, не бійся: я ще ні одного Тараса не з’їв на своїм віку.
Тарас несміло підходив.
— Сідай, сідай. Бо я, бачиш, лежу. Це тебе отець Григорій прислав?
— Ні... я сам...
— Сам? У гості значить. От спасибі тобі, що здумав. Це ти, брат, зовсім по-євангельському: болящого посити.
Тарасові ніяково. Аж тепер він зрозумів, що це ж таки зухвалість із його боку — турбувати священника із-за своїх якихось дурних примх.
— А що ж тебе принесло? Чи човничок чи весло?
Тарас не міг побороти свого конфузу й мовчав.
— Чого ти стісняєшся? Кажи, що маєш. Я людина, брат, проста.
Тарас пояснив, хоч і плутано, що він прийшов по книжки.
— Книжки? — щиро здивувався отець Іван. — А яких же тобі книжок? У мене ніяких книжок нема.
— Як то "ніяких"?
— Та так. Книжок у мене ніяких нема, от і квит.
Не міг вийти з дива Тарас. Як це так, щоб у батюшки не було ніяких книжок! А виявилося, що дійсно нема. Тарас зібрався йти.
— А ти куди так скоро? Ти посидь. Бо мені скучно самому. Ну, як там у вас? Молитеся? Моліться, моліться Бог гріхи люб... чи той, Бог молитви любить. Отець Григорій дуже богомільна людина: як ото їде до Вільшаної у карт грати, так цілий акахвист читає, щоб виграть. Тільки от не розберу, якому святому. Бо то ж усякі є святі. Знаєш, як мати дівку питала: оце ж ти, каже, була у церкві, так якому святому ти там молилася? — "Ох, ненечко! Там на крилосі стояв та співав. Вусик чорний, брівоньки рівненькі, так я більше йому молилася".
Увіходила матушка.
Ти б ото лучче не молов би казнащо, а лежав би тихо. Кажу — поклич Секлетину.
Отець Іван крутив головою, на знак незгоди.
— Чого крутиш головою? Адже помагає людям — і тобі помогла б.
Це матушка радила вже кілька день хворому чоловікові, щоб закликав бабу шептуху, а отець Іван не згоджувався. Це викликало у матушки немале здивування. Матушка й не знала, що у отця Івана із тою Секлетиною були особливі стосунки. Але — Ьоппу боії, циі таї у репзе1, речі стояли ось як.
XXXI
У тої баби Секлетини помер чоловік. Не помер, а деревом у лісі вбило. І зосталася та Секлетина з дітьми та з голими пучками. Що й при чоловікові було нуждно, а тепер — прямо лягай і собі в могилу.
Похорон одправляв отець Іван і на похороні сказав Секлетині прийти до нього. Баба прийшла.
— Знаєш що, Секлетино! Оце ж тобі, виходить так, нічим жити..
Баба дивилася мовчки. Вона перебувала ще в стадії очманіння.
Нещастя впало на неї раптом. Похорон, кладовище, могила, діти, поминки
— все це перемішалося в неї в голові, й вона не знала сама, на якім вона світі. Не знала навіть, хто власне помер — чи вона, чи її чоловік.
Сказав батюшка прийти — прийшла. Скаже піти геть — піде. І зараз оце: батюшка до неї говорить, а вона ж нічогісінько не розуміє. З усього величезного людського лексикону вона в стані була тепер розуміти тільки одне слово — "на"! От якби хто сказав: "на тобі дітям на сорочки", або: "на тобі півмішечка борошна", це б вона зрозуміла. Може, не догадалась би подякувати, але зрозуміла б.
Так знаєш, що я тобі скажу, — звідкілясь із туману доноситься до неї чийсь чужий голос. Секлетина силкується вслухатись, морщить брови, але туман занадто густий і погано чути.
Сяк-так розсіпав отець Іван бабу, що вона заплакала. Батюшка її щось запитав, а вона розплакалася дужче. Згадала, що іще ж зостався покійник винен корчмареві тринадцять рублів.
— Де ж я їх візьму? — крикнула прямо в лице отцеві Іванові.
-Кого?
— Та тринадцять же рублів!
— Пху, чортова баба! Ти їй — образи, а вона тобі — луб’я. Чи ти не в собі, бабо, чи тебе змалечку з-за вугла мішком прибито?
— Не знаю, голубчику, не знаю... Може, й прибито, ну взять мені їх ніде...
Отець Іван поміркував трохи.
— Знаєш що, бабо, йди ти додому, а як очуняєш трохи — я сам прийду до тебе.
— А чим же я житиму? — серйозним голосом запитала баба.
— Ну йди, йди. Там тебе матушка на щось кликала, зайди до матушки.
Згодом прийшов до Секлетини отець Іван сам і запропонував їй не більше,
не менше, як навчитися ворожити. Баба витріщила очі.
— Та я ж не вмію!
— Ну то що, що не вмієш? Я тебе вивчу.
Бабу вразила така несподівана пропозиція.
— Ой, батюшечко! А чи воно не гріх? Я ж, Богу дякувати, не відьма.
1 Непоштивим буде той, хто подумає щось погане.
555
— Тю, дурна! Якби був гріх, так хіба б же я тебе на гріх наставляв? Я ж таки священик, хоч і поганенький... Відьма... Відьма, брат, це, що корів доїть, а я ж хіба тебе цього навчаю? Я тебе, щоб ти людям помагала. От від пухлини, як ото горло напухне, так ти його мни. Отак-о, отако-о-оо!
І батюшка давав бабі перші лекції народного масажу. Друга лекція була та, що служитель вівтаря вчив бабу шептати. Баба хвилювалася, перебріхувала слова, але хіба не все одно? Отець Іван і сам дещо спрощував, щоб було зрозуміліше.
Ну, кажи: "На горі осіянській ішла діва Марія. Зустрівся з нею Сус Христос". — "А куди течеш, матушко?" — "До тої мированої чи там мированого", — отут скажи ім’я, Катерина там або Хведько. Ну, проказуй.
Баба повторяла, як уміла, отець Іван поправляв.
— Чи дна, чи кра, чи дух, чи питух, чи дниця, чи моровиця, чи з очей, чи з плечей...
— Ой батюшечко!.. Та де ж мені все те вивчити?
— Мовчи, дурна! Це ж тобі кусок хліба на весь вік. Ну, кажи, кажи далі: "По синіх жилах, по жовтій кости, Господи прости..."