Ясь радів поїздці. Йому імпонувало те, що от він буде торгуватися, брати гроші, давати здачу. А Тарас якось не почував особливої радості. Хіба тільки що от проїдешся, людей побачиш.
Звечора все наготовили, спакували; отець Григорій побудив серед ночі своїх фурманів. Поїхали.
Ранок був прекрасний. Пташки щебечуть. Люди дорогою йдуть, їдуть. І наші хлопці обоє веселі. Тарас надумав угостити Катрю сливами.
— Як будем їхати через Діброву (це до писаному село називалося "Зелена Діброва", а селяни просто називали "Діброва"), так я заскочу до сестри, трохи слив їй віднесу — добре?
Ясь то й згодився, але чоловік, як то кажуть, стріляє, а пан біг кулі носить. Коли заїхали наші хлопці на Нечитайлову греблю, дошка в місточку провалилася й віз похилився на один бік. Та так невдало, що сливи посипалися у воду.
Воно то й неглибоко, курці до коліна, але грузота — ноги не витягнеш. І вийшла картина така.
Кобила стоїть, помахуючи своїм широким хвостом, сливи лежать янтарною купкою на дні ставка, наші хлопці стоять і безрадісно поглядають один на одного; а над тим усім — сонце. Те саме, що освітлювало й Марафонську битву.
Оглядаються хлопці — чи не іде хто, щоб домогти поставити воза. Як на ту біду, нема нікого. Попробували власними силами — мало каші їли.
— Біжи до отця Лободи. Попроси, щоб наймита вислали, — розпоряджається
Ясь.
— Чого ж я побіжу? — резонно відповідає Тарас. — Ти хазяїн, ти й біжи. Мене, може, й не послухають.
Ніяково Леєві. Знає він, що почує і на свою адресу, і на адресу батька, але нічого не поробиш — треба йти.
Як і сподівався, у отця Лободи говорили, не стісняючись, те, що думали.
— Це все скупість отця Григорія, — казала матушка.
— При чому тут скупість? Ти ж чула, що місток обломився?
— Місток... Якби держав наймита, як полатається наймит, так і місток би, дивись, не обломився. А то держить хлопця за так гроші й думає, що то вигодно. А воно, правду кажуть, що скупий два рази платить.
— Отець Григорій не скупий, а розщотливий.
— Чи не розщотливий, коли хлопців виправив із такою продухтою! Це ж слива, а не обручі! Та ще й рання слива. Ти її на подушку положи, то вона вже зімнеться, а то ж везти таку дорогу. Та ще хлопцям!
На ставок пішло все населення попівського двора. Сам отець Лобода для диригуючих функцій, наймит для фактичного прикладення фізичної сили, матушка для заповнення всіх проміжків мовчання безугавним лопотанням, і наймичка для обсервації й асистенції.
Кой-як витягли воза, поставили його на дорогу, а Тарас із Ясем почали витягати сливи. Наймит кидає зрідка дотепи, наймичка прискає зі сміху, матушка бідкається й пробує давати поради, а батюшка просто махнув безнадійно рукою й пішов.
Хлопці позакочували холоші й бродять. У ставку грузько, ногу засмоктує зразу, отже треба її витягати й ставити на друге місце. За пару хвилин вода зробилася чорна й густа, як дьоготь. Слив не було вже видно. Хлопці налапували їх навпомацки, виходили на трохи чистіше місце й полоскали "продухту", а потім клали на віз.
Процедура забарна, що й казать. Ускладнилося ще тим, що під кінець із води зробилася одностайна гуща, як кисіль, де вже абсолютно нічого не було видно.
А тут, як на біду, то не було нікого, а то віз за возом, віз за возом і їдуть і йдуть люди. Та кожне стане, та кожне подивиться, подасть репліку, від якої аж у пупі свиндить.
— А що це ви, хлопці, самі бовтаєтеся? Ви б і свиней присогласили!
— Та то ж вони сливи збирають.
— Сливи? Дивись ти!.. А я досі й не знав, що у Нечитайловому ставку сливи родять!.. Ну, як урожай? Нічого?
— Ото ж, ма’ть, думка й на базарь іще везти...
— їдьте краще, хлопці, додому та вивертайте у саж.
Хлопці вже втратили орієнтацію й топталися по сливах.
— Ой!.. Я на сливи наступив!..
— І я!..
Витягали продухту всю обліплену болотом, а мити було ніде, бо весь невеличкий ставок уже був одною чорною калюжею. Рішили пошабашить.
Повилізали, кой-як пообливали ноги. Штани, сорочки, навіть брилики —все було позаляпувано. На Тарасові ще не так помітно, бо він у робочій одежі. Поглядають хлопці один на одного:
— У тебе на носі грязюка. И на щоках.
— А в тебе вся пика!
Тарас витерся рукавом, грязь розмазалася полосами, й він став подібним до якогось татуйрованого дикуна. Ясь реготався, хоч сам не був кращий.
У обох вертілася думка вернути додому, але ні один не насмілився її виповісти словами. Отже, поїхали до Шполи.
Всю дорогу обхарювалися, чепурилися, але то мало що допомогло Навпаки. Бо там, де бризкала чиста вода, понасідала тепер курява, й стали наші хлопці сірі з чорними плямами. Перістенькі.
На базарі усіх привели в веселий настрій. Насамперед, треба сказати, що ще до появлення їх на ринку вже половина базару знала, що їде кирилівський попович і везе сливи з Нечитайлового болота. Отже, коли наші продавці тільки з’явилися — їх уже стріли сміхом.
— А-а-а! Доброго здоров’я! Ну що — всі сливки повитягали, чи ще й для свиней зосталося?
— Ану-ну, покажіть. Я ще зроду не бачив, які то сливки по ставках родять.
І відкидали ряднинку. Як глянули наші хлопці — так і душі в них помліли.
Ніжний овоч і без того був мало придатний для довгої дороги, а то ж іще
скупався, мили його, обтирали. А потім іще ж і попотрусило в дорозі, бо спізнялися на базар, і Ясь усе підгукував: "Ану торкай, торкай!" Тарас торкав, віз торохкотів, а сливам від того здоров’я не прибавлялося.
І тепер із них зробився жовто-зелений кісіль. Де-не-де виглядала ціленька сливка та й та обмазана, ховзька. Люди сміються.
— Хо-хо-хо!.. Прямо як...
І куди ж вона ота... ваша годиться?
Закрили знов наші горе-торгівці ряднинку і, під загальний сміх та кепкування, завернули кобилу додому.
Як їх стріли дома — описувати годі. Отець Григорій прямо рвав і метав, що він так оскандалився перед матушкою. В усьому винним, очевидно, був Ясь.
— Ти ж семінарист не сьогодні-завтра! Ти ж до семінарії лагодишся, а такої дурниці не вмів виконати!
І довго тих слів не міг забути отець Григорій. Добре хоч матушка мовчала.
Непомітно прийшов кінець літа. Настав і той день, коли Яся треба було везти до семінарії чи до "свинарії", як казав титар. Вибрав отець Григорій київську семінарію. Все ж, як-не-як, столиця. А потім і ту мав надію, що як добре піде Ясь, то може і вище подасться.