Пам’ятати Тарас пам’ятає, але йому неприємно, що Катря на тому зупиняється. А вона, як навмисне.
— Пам’ятаєш, як ото ти тоді прийшов до нас? Я собі пораюся й не туди. Коли глянула на лаву — матінко пречиста!.. Що воно сидить? Зразу й не пізнала. До тебе, а ти мовчиш. І чого ти все мовчиш, Тарасе?
Тарас знизує плечима. Це має означати — я не мовчу, а так... нема про що говорити.
— Чудний ти таки хлопець, їй-богу... І нічого в світі у нього не допитаєшся!.. Я вже й так, я вже й так... Чи тебе бито, чи тебе прогнато, чи чого ти такий мокрий та обтьопаний?.ГА скажи таки, Тарасе, чи ти ходиш коли дорогами, а чи тільки манівцями? Коли ти ото до нас прийшов, як ти йшов?
Усмішка освітила Тарасове лице.
— Я ж жив три дні у лісі... А звідти, як ото став дощ, пішов лісом, потім ріллею, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками...
Катря сплеснула руками.
— Матінко! Та чого ж тебе носило такими світами? То ж то й прийшов ти такий! Та впав грудочкою та й заснув. А я як заглянула в голову, а там — як у свинячому стегні!.. Ой ли-ишечко.
І ото говорить, говорить... Порається і говорить, говорить/А Тарасові гарно слухати. Навіть не зміст, а просто процес говорення. Якось лагодить і уколисує. Мов хто любий рукою ласкаво проводить по лиці.
Та й зміст. Не про воли та корови, й не про підсліпуватого Хведька, що побився із жінкою на цвинтарі, а все про нього ж, про оцього самого хлопця, що його звуть Тарасом.
— І чого воно так, Тарасе, що хто не погляне на тебе, так тільки головою хитає? Не сподіватися з нього, кажуть, чоловіка... І Антін мій теж. Не вистербає, каже... А я думаю, що ти ще... ну, як сказать?.. Ну, ще нічого... Он ба який ти тепер!.. Прямо хоч куди молодець. А що вони тобі не платять, так ти ж іще хлопець, маломощний і до роботи до їхньої ще не привчився. Мо’ на той рік і положать тобі що... А там, дивись, підростеш, — і більшенько дадуть.
А Тарасові байдуже. Не платять, ну й нехай не платять. А плататимуть, нехай платять.
— Я батюшку знаю. І матушку знаю. Вони гарні люди. Я так думаю, що по-нашому, по-хрестянському ділу ти, мабуть, ніде не знайшов би кращого приюту, як оце у батюшки. Не кожний і хазяйський син живе так, як оце тепер ти живеш.
Наше хрестянське життя яке? У грязі, у гною... А ти он ба’ який зараз! I одежина чистенька, і на виду наче поправився. А що робити треба, так це де б ти не був, то все одно робити треба. Без цього не проживеш.
І торохтить, торохтить, торохтить... Коли вона така торохтюча стала? Дома наче не була така. У Тараса появляється навіть якась посмішка на устах — мов доросла людина слухає оце дитячого щебету.
Батюшка хазяїновиті. Мо’ коли й нагримають на тебе, так без того ж ніззя. А в мужика хіба б тобі лучче було? Овва! Тагм ти, брат, і налигача скоштував би й істика. Ні, таки добре ти зробив, Тарасе, що пішов до них жити. А вже матушка — і-і-і!.. На світі добра людина! У такої господині гарно й служити. А що вже за харчі, так жалуватися нічого. Правда ж?
А Тарас і не міг сказати чи правда чи ні, бо якось не застановлявся над тим, що він їсть.
— Роботи тяжкої тобі не дадуть, але ж бо й сидіти дурно не дозволять. Бо в них таки хазяйствечко слава Богу. А що жити у них гарно, так і я скажу, що гарно. Ні лайки ти в їх домі не почуєш, ні бійки, ні гульбища. Чисто, гарно, окуратно... А якби був у кого з мужиків — начувся б, і набачився. Та лаються, та б’ються, та псякуються — ой, Господи!.. Я, Бог милував, того не зазнала. Ми з Антоном он скільки вже прожили, а я й слова поганого від нього не чула. Ні, хвалить Бога, мені ще гарно випало...
Тарас устає з лави.
— Куди ж ти?
-"Кобилу піду напувати до Нечитайлового ставка.
— Підожди, я тобі хоч гостинця дам.
— Спасибі, — і піде. Як прийшов, так і пішов. Катря тільки плечима здвигне — чудний таки у неї брат.
XXVI
Прийшла весна. Роботи побільшало. І в полі, і в саду, і на вгороді.
Отець Григорій наймав людей зрідка й неохотно, хіба в самім крайнім випадку. Більше норовив використати всякі обіцянки.
— Семене! За тобою довжок там невеличкий.
— Знаю, знаю, батюшечко... Ну коли ж невправка!.. І своє ж стоїть.
Так, так... Значить, як попові, так можна й на Пантелимона під ярину виорати?
— Та ні... чого ж там на Пантелемона... Я зберусь.
На літо приїхав Ясь. Це він уже скінчив бурсу й лагодиться до семінарії. Помочі з нього в хазяйстві ніякої. Один тільки раз отець Григорій попробував використати сина та й то невдало.
Сливи ранні уродили у отця Григорія. Жовтий марабель чи як там він їх називав. Любив отець Григорій садовину й звідусюди збирав добрі щепи.
Оці сливи вродили у отця Григорія вперше, ніхто їх тут не знав і отець Григорій надумав поторгувати.
— Пошлю їх до Шполи на базарь. Там їх із руками одірвуть. Таких же слив там зроду й не бачили.
Матушка не радила.
— Е, господинку... Я вам не совітую. Хрукта ніжна, дорога далека.
— Нічого! Соломки підмостимо!
І охота ото корчмарів шполянських годувати? Бог зародив уперше, це щитається на всякого долю. Що самі б покушали, а що добрим людям розіслали. Наші тато покійні то перший урожай з дерева повсігда людям роздавали. У них і молитва була така: роди, Боже, і на роботящого, і на проходящого, і на вкрадящого.
Але отець Григорій був зовсім іншої вдачі: на проходящого нацькував би собак, а вкрадящому поперебивав би ноги, може, навіть власноручно.
— Не хочете людям роздати, то хоч свиней погодуйте та собак — все ж хоч яка-небудь польза буде. А то так пропадуть.
Але отець Григорій на всі ці доводи відповів тим, що звелів лагодити воза. Хотів підтримати свій чоловічий авторитет.
Матушка замовкла й тільки запитала:
— А хто ж поїде? Самі?
— От іще що вигадала! Хіба мені це пасує? Ясь із Тарасом.
— Ото ще лучче!.. Та вони ж діти обоє!
— Да, да... Малюточки! Нехай Ясь привчається хазяїнувати. В семінарії хіба довго? Раз-два — й скінчив семінарію, пожалуйте на роботу. І як не будеш практичний, як не будеш уміти жити — у злиднях калататимеш вік, у злиднях і до гробу зійдеш.
Закликав Яся з Тарасом і прочитав їм цілу лекцію. І як їхати, і як продавати, на якого покупця звертати увагу, а на якого ні, скільки правити, скільки й як уступати і нарешті той мінімум, нижче якого ні в якім разі не спускатися.