— А чого ж це він тут опинився? Та ще такий... красавець.
Катря почала плакати.
— Бідна, бідна дитина... Якби ти побачив, Антоне, яке воно прийшло... Мокре... мокрісіньке!.. У глею весь... Мабуть, десь ночував на дощі.
— Отож нужі, ма’ть, повно, а ти ще кожуха йому дала. Розведе нам тут...
— Та... не треба так казати, Антоне... Воно таке нещасне.
— Не сподіватися, мабуть, чоловіка з нього! Скільки йому? Вже либонь дванадцять або тринадцять.
— Підожди. Оце ж я як виходила заміж, так було йому... Стривай! Скільки ж йому було? Чи десять чи на десятий, отак якось. Ну, а оце вже я — скільки? От так воно й виходить...
— Он бач. Уже й міг би до якого діла притулитися.
— Та він же сирота! Кому за нього подбати?
— От сам за себе нехай і дбає, коли знає, що більше нікому.
-1 що бо то ти кажеш, Антоне! Та воно ж іще дитина — як йому самому за себе дбати?
— Ти б дала йому гарячого чого напитися. Молока або що. А тож він, коли справді ночував надворі, перемерз певно дуже. Ще захворіє тут, тоді з ним возись...
— Та я не вспіла — він заснув.
— Або горілкою б його стерла. Та вип’є нехай чарку — це його розігріє краще, ніж піч. Дай мені чого попоїсти, бо мені треба йти.
— Підожди трохи... яєшеньку...
— Ні, нема часу. Давай у торбу, а я поки струмент налагоджу та й побіжу.
Антін вийшов. Катря спішно готовила йому харчі. Тарас спав.
Перебув Тарас у Красицьких кілька день і трохи повеселішав. Багато
балакав із Катрею. Найбільше приємно було згадувати спільне дитинство: "А пам’ятаєш те?" "А пам’ятаєш те?.." Мов верталося тоді давнє щастя, мов щезали, провалившись, пережиті гіркі роки.
Антін радив, поки до осені, таки стати за підпасича.
— Поки що матимеш роботу, а там далі діло само покаже. До осені ще далеко — може, що й придумаємо.
І Антін був не лихий чоловік, і Катря була люба сестра, а от радили таке, що важкою цеглиною падало на свідомість хлопця. Іди в пастухи... більше ні до чого ти непридатен... Ти ж свинопас і тільки. А туди ж — до малярства пнеться. До свиней — ото твоє діло! Ото твоя й доля однині і довіку!
І мабуть, це все відбивалося у Тараса на лиці, а ці добрі люди приймали то за неохоту трудитися взагалі й навіть за невдячність. Бач!.. Про нього піклуються, йому радять від щирого серця, а воно ще й губи копилить.
І все ж єдина дорога, яку бачив Тарас перед собою, було пастухівство. Але як вертати до Кирилівки? А Богорський?
Намірявся, було, порадитися з Антоном відносно Богорського, але потім роздумав. Може, ніхто й не знає, що то він, Тарас, і зробив?.. А може, й взагалі ніхто нічого не знає, бо Богорський розв’язався як-небудь... Хоч воно, мабуть, бісового батька розв’яжеться — не так я його сплутав, і недобра усмішка кривила лице Тараса.
І був це такий час у житті його, що досить було малого якогось випадку, щоб навіть викривити це душу й пустити її життєвими манівцями.
IX
Дід Іван улаштував Тараса за підпасича до громадської череди. Це не було цілком легко, бо дядько Ярема, потомственний почесний чередар села Кирилівки, ніколи не брав собі підпасича.
— Я ще не такий старий, щоб мені погонича треба було брати!
Насилу його уговорив дід Іван.
Поворот до Кирилівки відбувся просто й без усяких пригод. Богорський сидів тихо — не в його інтересах було показувати пальцем на всю ту історію, яка почала вже трохи призабуватися (так бодай йому здавалося).
Коли Тарас знову появився на горизонтах Кирилівки, ні один дядько не минав його, не спитавши:
— Ну, а як там твій хрещеник? Вибрикує?
У Тараса знаходилося стільки такту, щоб промовчувати, але зустрічі з Богорським він таки боявся.
Він не знав, що Богорському самому тепер круто. Після випарки отець Гриторій мав з ним серйозну бесіду. Взагалі отець Григорій давно помітив свою помилку й давно подумував, як би позбутися Богорського, але йому було ніяково перед консисторією. Консисторські ж доконче скажуть:
— Отче, отче! Вам таки справді не вгодиш. То в одну душу давай стихарного, а дали — уп’ять нам недогода. Так не годиться — як панянка, перебирати.
Але остання подія перевершила мірку й отець Григорій рішуче заявив Богорському, що коли він не виправить лінії своєї поведінки, то буде викинений. І Богорський тепер сидів тихо: селом не дебоширив, у школі старався, як міг, до корчми не ходив і навіть любовні втіхи скоротив до мінімума.
Тарас само собою теж чув про можливість виїзду дяка зовсім, але не знав, чи радіти з того. Фантазія вже нарисувала йому, що Богорський на від’їзднім доконче захоче помститися на Тарасові й вигадає до того якийсь лютий спосіб. Що власне — не знав, але аж тремтів від одної думки.
Взагалі це був період якихось незрозумілих настроїв, якихось дивних змін, тривог, неясних бажань. Вони то заволодівали хлопцем цілковито на деякий час, то нараз цілковито й зникали. То був хоробливо чутливий на дрібницю, на ледве помітне доторкання, незначне слово, то не помічав дійсних образ і справжнього зла. Мрії про малярство почали здаватися йому глупою забавкою дурня, що не розуміє дійсного життя. Живуть же люди й без малярства. Пастух — чим він гірший від маляра? Як бути поганим маляром, то краще вже стати добрим пастухом.
Проте доброго пастуха з Тараса таки не вийшло. Добрий підпасич — це мусить бути чистий вогонь. Він не має дожидатися, поки йому що скажуть, ткнуть носом — він сам мусить усе знати й усе бачити. Чи відбилася, чи ні корова, а підпасич уже летить, галайкає на все поле, а потім як швиргоне кияку, так аж свистить! Ллу-уп корову по боку! Так вона вже сама не піде нікуди!
Вже голосу самого боятиметься. Тільки крикне: "Ей, муруга! А куди то ти?" —то вона, як опечена, назад.
Оце називається підпасич. Такий підпасич сидить на місці хіба тільки тоді, як у сопілку грає, а то не всидить. То на барана верхи сяде та й гуцає на ньому, то ховрашка висцикає, або з кінського кізяка "попиросу" робить. Пугою вміє ляскати. Веде-веде-веде потиху, а потім як лясне. Аж у вухах лящить. А молодиця, що йшла мимо дорогою, аж кинеться вбік.
— Ото, Господи, як ти мене налякав!
А підпасич регоче.
Так от під цей ідеал аж ніяк не підходив Тарас. Він, наприклад, виходив на роботу — не з пугою і не з кийком, не з краденими у пазусі огірками, а з книжкою. Ну де це видано, скажіть ви, на милость Божу!