Сіяне скінчилося. Чорний пар чийсь розпочався. Земля розмокла й чіплялася на ноги. Одразу два пуди ваги прибавилося на ногах.
Щось дуже довго йдеться ріллею — мабуть, панський клин. А потім зразу
твердо під ногами і шубовснув у якусь канаву, повну води.
Колія! Значить вийшов на дорогу. А куди ж іти по цій дорозі? Вправо чи вліво? А хіба не все одно?
І пошльопав просто перед собою, як стояв. Дорога йшла попід горбом, що ото на ньому був ліс.
Наче посвітлішало трохи. Ліворуч невеличка балочка вдалася в горб. А коло неї щось темне, велике. Підійшов — і одразу зрозумів, де він.
Та це ж стара цегельня панська! Виробництво в ній давно вже не провадилося, але сарай для сушки цегли так і зостався. Що само завалилося, що люди розтяти; тільки з одного боку збереглося трохи даху — і Тарас підліз туди. Там було сухо.
Коли перестав зверху лити дощ, під ногами почулася суха, а тому ніби тепла земля, Тарасові здалося, що це вже цілком добре. Але коли посидів довше, відчув, що мерзне. Мокра одіж відбирала найменшу дрібку тепла.
Тарас почав дрижати. Спочатку трохи, потім дужче, дужче. Скоро він уже тіпався весь, ним наче аж підкидало. Зуби так цокали, що він підставив під них язика. Але боляче вкусив і більш не підставляв.
Скоро йому ясно стало, що він не всидить. І хоч дуже не хотілося вилізати знов на дощ, але й сидіти було не сила.
Дощ наче трохи почав тихнути, а головне — на крайнебі почало сіріти. І оцей трохи ясніший шматочок неба мов теплом дихнув. Наче аж пробудилася мисль і бажання.
Тепер уже не все одно куди йти, а хотілося йти в певнім напрямі — до людського житла. До якого — все одно, аби тільки там не йшов дощ і горів вогонь.
Зрештою він тепер знає, де знаходиться й куди має йти. Найближче до Зеленої Діброви, до Катрі. Яка вона була завжди добра до нього! Як вона його любила й обороняла. А як був малим, то все, було, сама й роздягає і кладе спати, казку розкаже, під яку так тихо й спокійно засипав малий Тарасик. Де то все ділося, куди відлетіло?
А тепер от іде той самий Тарасик розмоклою дорогою, весь у глею, у грязюці. Іде серед ночі, усім чужий, нікому непотрібний і без найменшої надії попереду. Коли грів себе думкою, що буде вчитися малювати, ладен був усе перетерпіти й пережити. А тепер, коли ця дорога перед ним замкнулася —замкнувся й світ цілий і немає охоти жити...
Дощ притих, але не перестав зовсім. Поволі розвиднялося. Вже почали й люди зустрічатися іноді. В кобеняках, покриті відлогами, вони мовчки кидали мимовільний погляд на стрічного хлопця й проходили мимо. У всякого своє діло.
VIII
Вже зовсім був день, коли Тарас увійшов у Зелену.
Входив нерадісно. Була одна така хвиля, що хотів завернутися й піти геть. Хоч би знов у ліс.
Ось ворота. Сюди колись в’їздив Тарас серед весільних гуків, з музиками, танцями. Чи украсилося Катрине життя від того, що її весілля було таке бучне і таке прекрасне?
Одчинив хвіртку. Давно не бував тут, бо навіть собака не пізнав. Соромно було ^йти до хати... Хоч би Антона дома не було...
Його таки й не було. Хатяні двері були одчинені. Тарас увійшов тихо й сів на лаві. Катря саме стирчала головою у челюстях і не бачила. Вилізши, глянула на лаву і, сплеснувши руками, остовпіла.
На лаві сиділо справді щось мало схоже на людину. Розпатлане волосся стояло дибом і в ньому повно було глини, листя і соломи. Сорочка аж чорна, роздерта в багатьох місцях, і звідти світиться голе брудне тіло. Від штанів зосталося саме шмаття, одна холоша зовсім обірвалася аж повище коліна, а коліно збите в рану й там запеклася кров. З одежі зразу набігло кілька калюж густої чорної води.
— Ой бо-ожечку ж мій!.. Ой бо-ожечку! Тарасе — що це з тобою? Де ти був?.. Де ти так вигваздався?
Тарас мовчав. Катря закидала його питаннями, але він не відповідав ні на одне.
Чи тебе з дому вигнали? Еге? Били? їсти не давали? Та чого ж ти мовчиш?.. Та чого ж ти нічого не говориш? Ой, боже ж мій!.. Може ти хворий? Що в тебе болить? Та не мовчи ж, голубчику, дитино моя! — і залилася сльозами, обнявши бідного свого брата.
Трохи заспокоївшись, почала клопотатися.
— Ось я зараз окропу нагрію та хоч вимию тебе. А може, тобі спочатку їсти дати? Ні — як його їсти такому? Ось я зараз... Ти посидь. Може б, ти ближченько до печі сів, обігрівся б? Ти скинь оце мокре, вкутайся в кожух —зразу зігрієшся. Ось скинь, скинь.
Тарас і не ворушився і не говорив нічого. Було таке уперте почуття — все одно! Чи залізом печуть, чи ласкою просять — все одно. Усе на світі "все одно"... Голова попущена, очі понуро, навіть дико дивляться з-під замазаних у глину брів.
— Скидай, скидай, чого соромишся? От іще! Хіба мало я тебе купала малого? А як разом бігали до потоку, пам’ятаєш? Ану давай я тобі поможу, — і тягла сорочку, а вона лізла у руках, як гнилий листок капусти.
Почуття сором’язливості зрушило Тараса з місця. Він роздягся, а Катря накинула йому кожух на плечі.
— Та йди от сюди, на піл. Та отут сядь, отут-о! Та ноги підобгай. Нічого, нічого — я вимию там. До печі притулися спиною, отак-о! Ти ж перемерз... Де ж таки! Або заверни ноги у оце — і кожуха не покаляєш, і тепло буде.
Тарас віддавав себе усього в ці добрі, рідні руки. Укутався в кожух, притулився спиною до печі — й зразу почув божественне тепло в усіх членах. Лице мимоволі злагідніло і очі.
Катря, не перестаючи говорити, бігала по хаті. І цей знайомий любий гарькавий виговір, і ця безперестанність звуків заспокоювали й уколихували.
Катря вийшла за коритом. І поки вона його сполоснула там і увійшла назад, Тарас уже спав. Так, як сидів, так і заснув. Голова закинулася, рот одкрився.
Катря навшпиньки підійшла, поправити кожуха, глянула на голову — і аж відскочила. Кожна волосинка на голові ворушилася. Якась жива кора з паразитів укривала всю голову. Катря аж відвернулася.
Потім узяла горщик, насипала жару з печі й, пересилюючи себе, почала вигрібати з голови живу масу й кидати на вогонь. Зашкварчало.
У вікно побачила, що йде Антін. Скоренько поставила горщик під припічок, гребінь кинула під лаву.
Антін увійшов до хати й здивовано глянув.
— Хто то? Тарас?
Катря кивнула головою.