— Він у нас перед читанням кладе закладку у євангеліє. А я взяв її та й переложив на друге місце. От він робить возглас: "Рече Господь" — і розкриває книгу. Дивиться — євангелія не та. Він знов: "Рече господь!" — і перегорнув сторінку. Вп’ять не тая вангелія!.. Він тоді давай перекидати листки та все: "Рече Господь... Рече Господь"... А я йому з крилоса: "Та нехай уже рече, що там він має!" Так люди аж полягали з реготу в церкві!
Усі знають, що і цей дячок бреше, що то просто анекдотка така існує, але всі сміються й одобряють дячка. Бо то ж про попів. А попи — начальство. А не один диякон та навіть дячок товаришував колись із своїм попом у школі.
— Семінарія, брат, це дєло тьомноє! Хіба ми не знаємо? У кого батько з калиткою, так той на срібних колесах семінарію кінчає, хоч і дурень! А хто бідний — дивись-но подобавсь інспекторові, от і тпру!..
Отець Яроцький сипле анекдотами із духовного життя та такими, що регіт, як грім, потрясає стіни. Оповідає про попа, що ходив до однієї баби.
— А в них був такий договір, щоб не входив до хати, доки вона не вийде й не дозволить. А стояти він мав під повіточкою, там на жертці кури сідали. От раз він прийшов став, стоїть-стоїть, а баби все нема й нема. А з жертки все щось капає попові на голову, все щось капає...
Розсердився піп, пішов додому. А в неділю йде по церкві з кадилом мимо
баби та й співає:
— Як стояв я під дахом, а мені не втворяхом, а мене кури присерахом!"
"Грицьбувдома, грицьбувдома, грицьбувдоо-ома-а!..
Громихнули гості на останні слова. Всі регочуть — не регоче тільки один Тарас. Він стоїть коло дверей, обіпершися плечима об одвірок. Ніхто на нього не звертає уваги й нікому він непотрібен... Яка-не-яка оця п’яна й брудна людська радість, але й до неї йому приступу нема. І тут він чужий, і куди не піде, теж усюди буде всім чужий. Ні свят, ні "менин" у нього немає. Живе собі, як пес приблудний.
І потім оці похабні анекдоти, якими отець Яроцький почав угощати публіку. Не по собі якось Тарасові від того. Особливо стидно йому за малярів. Він так дожидав їх побачити, вони здавалися йому якимись вищими істотами. Мов оті херувими й серафими, що в хмарах ладану вічно співають "Свят-свят-свят Господь Саваоф!", так і ці помазанники господні все малюють прекрасні речі, ангелів, святих...
І ось побачив ізблизька цих помазанників. Один із них уже зовсім розкис і слинив у чарку з наливкою. Другий, заздрючи лаврам отця Климентія, затягає "на глас четвертий".
Стоїть козак над водою,
Держить козу під собою.
"Доле ж моя нещасная —В мене жона некрасная!
Довелося жону забувати,
А оцю козу...
Тарасові зовсім гидко. Він узяв оту свою "конфедератку" й пішов.
— Ей, Тарасе! Куди ти? Зоставайся з нами!
— Ей, чуєш! Іди випий чарку горілки! Тарас не оглядається, а у слід йому несеться "глас п’ятий".
Стрів чернець бабу на льоду,
Похитав бабу спереду.
"Ой дякую ж тобі, черне,
І твоєму довгому животу,
Що ти мене дохитав,
Бідну сироту!"
XXIII
— Микита жениться!
Це так випалила Оринка, буквально вбігши до Тараса. їй здавалося, що Тарас, почувши таку новину, щонайменше аж підскочить до стелі й почне танцювати.
Але, на диво, Тарас спокійно прийняв ту звістку, тоді як Оринка аж горіла вся, сподіваючись від тої женячки великих змін у житті сім’ї. Вона ж бо вся жила інтересами сім’ї, а Тарас наче чужий. Як тепер буде Ксанька з невісткою? Та вона ж не поладить із нею на другий же день! Та вона ж їй життя не дасть! Та вона ж просвітлої години...
І торохкотить, торохкотить без кінця. А Тарас солідно вставляє.
— Микита не дасть.
Оринка якось одразу мов осіклася. їй навіть і в голову це не прийшло. А справді?! Ну, звичайно, Микита не дасть!..
І коли Оринка усвідомила собі це, вона навіть розреготалася й забила в долоні.
— А правда, правда! От цікаво буде!
Почала уявляти, як то Микита дужою рукою схопить ненависну мачуху, дасть їй добрих стусанів...
— Ох, якби швидче!
А вона, Оринка, любитиме молоду жінку Микити; вони все робитимуть удвох, ходитимуть купатися.
Через деякий час Микита переказав Оринкою Тарасові, щоб приходив на весілля.
Тарас мав від того якесь двоїсте почуття. З одного боку його тягло, бо пригадував красу Катриного весілля, а з другого — так це якось не гармоніювало з його загальним настроєм, з убожеством його життя. Навіть рішив було не йти, але побоявся образити Микиту.
Пішов — і сам був не рад. Та й йому ніхто не зрадів. Насамперед він просто забув, що на ньому цілком ^невесільний стрій. Це було дивно, це було незрозуміло, але це було так. Йому навіть не прийшло в голову, що на весілля люди вбираються інакше, ніж ходять дома. Просто не подумав про те і пішов, Як стояв. Катря, як побачила, так аж руками сплеснула. 1
Тарасе!.. Бійся Бога!.. Та ти б же хоч причепурився трохи! Це ж таки весілля!
Аж тепер зрозумів Тарас, що він наробив. Зрозумів — і згорів із сорому. Якою брудною смердючою плямою мусить він видаватися серед оцих повбираних дружечок, гостей і усієї весільної братії! Як від нього всі мусять бокувати, сторонитися, показувати пальцями: "Дивіться, дивіться! Це Тарас! Бачили таке опудало, таке страховище?"
І Тарас пішов геть, несучи гірке почуття образи. Йому здавалося, що коли люди бачать і знають, яка на ньому одежа, то або треба було якось зробити, щоб і він був чистенький і мав у що перемінитися, або не кликати його на весілля такого брудного.
1 особливу образу почув до Катрі. Вона могла б і помовчати, а не тикати отак пальцем при всіх. Рада, що у самої он і очіпок шовковий, і чоботи, і все... Он ба’ яка баберя з неї вийшла! Розперло у Зеленій Діброві.
І ще одна ображена істота була на весіллі — це мачуха. Вона й загалом не могла чути себе задоволеною з самого факту шлюбу і вводу молодої невістки до хати, де досі вона, Оксана, була повною господинею. Одно це приправляло її в кепський гумор, а тут іще баби! Як узяли її на язики! А вже річ відома, що як дядьки візьмуть на вила, а баби на язики, так хто його зна, що краще.
Одна приліпить, а друга доточить. Одна вштрикне, а друга й поворушить. Та все так тонко, що ні до чого й причепитися.
Оксана вже й блідне, й червоніє, й кулаки зціплює, та аж ногами під столом сучить, а нічого не сміє сказати. Бо насамперед її ніхто не чіпає — все то баби між собою балакають, імен не називають. Ось хоч би оця Секлета. Вона ж така сумирна, вустонька все піджимає, а очиці вниз попускає. А як шпигоне-шпигоне з тих тонких губоньок, так аж до серця доходить!