Тарас не знав куди діватися від сорому. Так гарно його тут приймали у цій хаті, нагодували (це й розморило його так дуже) — і от... Читає убитим голосом:
— Серце моє смятеся во мні і боязнь смерти нападе на мя... страх і трепет пріїде на мя і покри мя тма... 1 рєк: хто дасть мі крилє, яко голубіне, і полещу і почію! Се удаліхся бєгая, і водворихся в пустині. Чаях Бога спасающаш мя от малодушія і от бурі...
Читає — а сором пече. Тарасові здається, що вже ніколи ніхто не покличе його читати "Псалтиру" і слава його погинула навіки. А з нею й можливість попоїсти.
На щастя воно минулося так. Але вже сторінок більше ніколи не перекидав.
Тільки один був такий час, що і учитель, і учень розкошували й наїдалися під саму зав’язку. Сталося це з тої причини, що отець Григорій вигадав (і все його тягне щось вигадувати) спосіб підвищити моральність своєї пастви. Об’явив, що не буде нікого вінчати, ні однієї пари, коли молоді не знатимуть "Помилуй мя, Боже", "Достойну" й десять заповідей.
Мов грім по дівчатах ударив! Тут уже й м’ясоїд підходить, кожна дівка хату чепурить, а тут батюшка не хоче вінчати.
І-і-і ти ли-ишко!.. Що його у світі божому робити? Не інакше, як учитися на гвалт. А де вчитися? Само собою у школі. І посипали дівчата та парубки до школи.
Люди сміються, бачачи нових школярів.
— А що, Палажко, до школи? Заміж скортіло?
А в школі не стільки вчення, скільки сміху. Михель вихиляється перед дівчатами, дівчата до нього зуби скалять, парубки морщаться. Учить більше, само собою, Тарас. Часом аж упріє, бідняга.
— Кажи: во ім’я отця...
— Вомя...
— Не "вомя", а "во ім’я!"
— Мене мати так учили...
— Не треба! — вмішується подруга. — Не кажи, Параско, во ім’я, бо то буде по-лядському.
А найбільше вже мороки з отим "дал бых убо". Одна каже довбихуба, друга — далигуба, третя — буларахуба або дольбіхуба. А одна так аж плюнула.
— Що воно й за молитва, що тельбухи згадуються.
І каталися Богорський із Тарасом, як сир у маслі. Бо для такого діла ні сама дівка, ні її мамуся вже нічого не пожаліють.
Шкода тільки, що недовго ця благодать тяглася: життя,показало, що воно сильніше приписів кирилівського батюшки. Вивчити одразу стільки сот цілком незрозумілих слів, це таки було не під силу. Одну пару одправив отець Григорій геть, другу, але нарешті мусив скоритися і наказ свій одмінив, а разом із тим урвалася нитка й мешканцям школи — префектові й його консулу.
Богорський тільки язиком прицмокував.
-Треба буде батюшку попросити, щоб він іще що-небудь вигадав.
XXII
Помітним явищем на безпросвітному тлі шкільного життя були іменини Богорського. Він надумав їх справити так, щоб "доказать"! Заздалегідь почав готовитися, особливо в частині випивки.
Із селян нікого не порахував достойним. Закликав саму благородну публіку із якономії — конторщиків, прикажчиків; закликав дячків із сусідніх сіл тощо. Між запрошеними дячками виділявся один — отець Мардарій із Майданівки. Це був маляр церковний. Правда, вмів малювати тільки двох святих: Івана-Воїна та великомученика Микиту, але це не перешкоджало йому вважати себе за великого маляра, пишатися й вимагати від людей пошани.
Коли попадав до такого товариства, де були церковні маляри, то насамперед, легко відкашлюючися, питав:
— А подозвольте вас увспросить, отче — як ви малюєте Івана-Воїна альбо, скажім, Микиту великомученика?
І на цім грунті ніхто з ним у суперечку не вступав, бо він справді міг забити кого угодно і якимись там "треугольцами", особливим характером розположення складок на одежі й т.і.
Коли Тарас почув від Богорського, що на іменинах буде отець Мардарій —дуже зрадів. Оце ж міг зблизька побачити людину, яка малює справжні образи у справжніх церквах. А коли, на додаток почув, що й отець диякон буде із Лисянки, отой із Воздвиженської церкви, Микита Ковальський, теж славний на всю околицю маляр, то Тарас аж притих якось. Його хвилювала можливість наближення до таких високих осіб. З подвоєною енергією взявся чепурити свою школу, щоб вона була достойна прийняти почесних гостей.
Настав день іменин, почали з’їздитися гості. Отець Ковальський прибув не сам, а із своїм колегою, теж дияконом, теж із Лисянки, тільки з другої, з Михайлівської церкви. То був отець Климент Яроцький, любитель перекинути чарку. Коли "подпіяхом", то міг плести таке, що слухачі качалися з реготу. Не завжди це було скромно, скоріше скоромно, але слухалося залюбки. Він недавно прибув із глибокого Поділля, десь там аж під галицькою границею, й багато оповідав пригод із тамошнього життя.
Диякони були найпочеснішими гостями на дяківських іменинах, тому вели перед. Правда, отець Мардарій одразу розпочав.
— А подозвольте взнать, отче, як ви малюєте Івана-Воїна альбо, скажем,
Микиту великомученика?
Але що отець Ковальський чув цей запит рівно стільки разів, скільки зустрічався з отцем Мардарієм, то він, гогочучи, одказав:
— Я всіх святих умію малювати, а не так, як которії другії прочії, що вміють тільки щось одно! Я тобі кого хочеш намалюю!
— А Бога отця Саваофа?
Це вже отець Климент вставляє. Він любить піддратувати свого колегу й не знає більшої утіхи, як роздражнити того до...
-1 Бога Саваофа намалюю!
— А як же це ти зробиш, коли у священнім писанії говориться: Бога нікто же відє нігдє же?
Отець Ковальський не знає, чим відбитися й закликає краще випити.
Випивають усі, і з закликом і без оного. Підпивши, починають незносно хвалитися один перед другим. Дячок отець Мардарій казав, підкреслюючи ударами кулака по столу.
— Я навук ваших не проходив, а так мені вже Бог дав! І маю я таку мудрість, що тільки подивлюсь на ліву долоню чоловікові — і вже одразу бачу, хто до чого. Чи до бондарювання, чи до малювання, чи там іще до чого. І як я скажу — так і буде. І до ворожки не ходи!
А Вознесенський диякон собі.
— Я як намалюю, так у мене краска блищить, а святий живе на дошці!
А отець Климент підзужує:
— А хіба це добре? Святий має бути сухий, лице тонке, вилощене, щоб молящомуся святість на ум приходила, піст. А хіба то святий, якщо він дебелий та рум’яний і от-от стидних пісень зачне співати у церкві?..
Всі сміються. Потім почали співати. Потім оповідали всякі свої пригоди, з яких можна було бачити, який то кожен з них розумний, спритний, смілий. Зашморганий дячок із Зеленої Діброви оповідав, як то він сміло й дотепно поводився із своїм попом.