Оринка... тиха безпорадна хазяєчка маненька. Так уже старається, так уже годить мачусі, а все не вгодить. Иосипко... Багато ще сліз проллє, поки видибає.
Але найбільше зупиняється думка чомусь на Тарасові. Не такий він, як усі діти. Чудний якийсь... Сказать би ледачий — так ні. Сказать би одної клепки не вистачає, придуркуватий — так теж ні, хоч часом інакше й не скажеш, як дурень. Ну подумайте самі. Пошлеш його, як путящого, за ділом, а він пішов —і як у воду впав. Ждеш, ждеш — нема. Коли являється. "Де ж ти був?" Мовчить. "Чого ж ти мовчиш? Де був?" Мовчить. Чи то йому сором признаватися, чи впертий такий. А люди потім переказують, що бачили: стоїть собі, кажуть, серед поля, мов дурень, та дивиться, як сонце заходить.
— Граки летять, а він голову задер і веде за ними очима. Я підходжу, кажу: "Тарасе! А за яким ото ділом тебе батько послав? А він глянув на мене та так якось чудно — мов дивиться й не бачить.
А потім зітхнув, подавсь нога за ногою. Ну, думаю собі, небагато ти так, братухо, наробиш. Чудний він якийсь у тебе, Грицьку. Ма’ть так, що не буде з нього толку.
І отак усі, усе село. Не буде, кажуть, з нього толку, а Грицькові аж досадно. Чому це їм саме Тарас зав’яз у зуби? Є ж і інші діти на селі, з яких теж толку не буде, а от про них чомусь і не говорять. А Тарас прямо сіллю в очах усім стоїть. І галдяться і галдяться...
А воно, коли хоч, то й не віриться. Правда, особливий він якийсь цей хлопець — і, мабуть, що й людина вийде з нього теж якась особлива... Писар або чиновник який... приїде в село з бубенцями... "Дарагіе крєстьянє!.." Пху! Щоб ти був малим здох!
Ні, вже як не прикидай, а нехай лучче буде хліборобом. Хоч воно й нам не мед, а все ж лучче, як у падлюки йти. Хіба якби священиком... але це діло трудне... не нашому брату добиватися. Зрештою, оце буду в Києві, мо’ в кого розпитаюся.
Рисувати пнеться... щось рисування все йому в голові. Може, маляр з нього вийде, образи малюватиме? Що ж... і це діло, сказать, непогане, ну тільки п’яниці всі вони, оті маляри...
А тим часом вияснилося для дядька Григорія, що дійсно треба буде їхати до Києва. Рішив конче узяти з собою Тараса. Запитав:
— А що, сину? Хотів би ти зі мною доїхати до Києва.
Думав, радості не буде кінця. А Тарас тільки глянув, мовби говорив: "Що ж... як до Києва, то й до Києва — мені усе одно..."
А за день виїзду... Злізло воно на воза, свитеня під себе вмостило, сидить, згорнувши руки. Подививсь-подививсь Григорій і мало не заплакав.
Це якби мати випроводжала... І пампушечок би напекла, і сорочечку на переміну дала, і десять разів вибігла б подивитися, чи не твердо, чи не муляє, і кожушанку непомітно вкинула б до воза — "бо воно таки що тепло, то тепло, а в дорозі всякого буває. Змерзне дитина, а кожух як нахідка. А ти там, старий, той... наглядай. Бо тобі ж нічого, а воно ж дитина..."
І ще тисяча неначе непотрібних слів, неначе непотрібних рухів, а в них усіх по дрібочці отого великого, що називається материнська любов.
І от нічого з того. Сидить собі сиротя: ноги порепалися, на голові вороняче гніздо, обличчя схудле та сумне-сумне таке... Ех, Тарасику!.. Невеселе, брат, твоє життя у батьківській хаті. А я що? Рад би тобі й неба прихилити, а що вдію? І матері твоїй такого ж прибаг... Яка була весела та жвава дівчиною! А як вийшла за мене — мов у воду впала...
І поїхали батько з сином. Батько неговіркий, а син і того більше. Так і їдуть мовчки.
Та все ж, коли проїхали знайомі місця — наче ожив трохи хлопець. Розглядатися почав. А питати нічого не питає. Тільки згодом уже запитався
— А то що?
— Завадівка.
— Що ж воно таке?
— Містечко неначе.
Ото й по балачці.
Переїхали Завадівку. Показалася річка, а за річкою теж неначе містечко.
— А то що?
— Корсунь.
— А що то за річка?
Рось.
Під’їхали до річки, взяли брідком — глибоченько таки. На тім боці на гору трохи. Батько устав, підхльостує коня. Тарас і собі вставати.
— Сиди, сиди — чого там...
А Тарас таки зіскочив і вибіг поперед коней. Та як глянув — "а там тільки мріє!.." Степ!.. Та такий ясний, що аж голубий неначе. І хмари по ньому ходять, мов озера рухомі. Аж співати хочеться, дивлячись на нього, і плакати. Чапля від ріки піднялася, важко махає крилами і, мов розтоплюється, никне в блакиті. Щось росте в Тарасові, щось хвилює і підіймає, несе, а серце б’ється радісно.
Батько вже виїхав нагору, дивиться на свого сина. А син і не бачить нічого і не чує. Стоїть, зачарований, а дядькові Григорієві здається, що над отою розкуйовдженою головою мов сяйво якесь стоїть. Зупинив коня Григорій, дивиться на сина й дивується. Он містечко Корсунь. Інше хлоп’я дивилося б на містечко, на великі церкви, бо в селі ж виросло, нічого не бачило. А цей угапився на степ, мов зроду степу не бачив. Аж не втерпів Грицько, крикнув:
— Тарасе! А що ти там на степу побачив?
Хлопець підняв ясні очі на батька й усміхнувся. А від того усміху лице мов освітилося.
То я... надумав собі... як по такому степу козаки бігли б...
— Які козаки?
— Запорожці. Що в червоних жупанах, на вороних конях, а зброя аж сяє...
Знизав тільки плечима дядько Григорій і нічого не сказав. Його предки не
донесли до його пам’яті про те, що на цьому степу дійсно бігали козаки сто п’ятдесят літ тому назад, виграючи битву під Корсунем.
І вже гарно стало Тарасові. Десь там іззаду, у тумані, у безодні зосталися і мачуха ненависна, і Степан, і вічна колотнеча, образи і глум... Нічого того тут немає, у благословенному цьому степу. Жайворонок незримий... ховрашок он вибіг, свиснув і сховався — ма’ть побачив шуліку.
Ага! Он і шуліка. Кружляє повагом, а з його очей мов дві стріли простягайся аж до землі і нишпорять у кожному кущику травички, у кожній ямці.
А он коняка пасеться, і в гарячому повітрі здається, що вона мов танцює:
то підійметься вгору, то спуститься вниз... і міниться, і ламле контури.
І квітки, квітки, квітки... Яке багатство, яке море квіток! Червоні, голубі, рожеві, білі — мов славословіє якесь!..
А далі — лани протяглися. Дмухне вітерець — і тихою хмаркою легкою здійметься пилок над блідозеленим морем. Це жито красує...