тут є хтось у клуні.
Розчепіривши руки, Григорій почав обходити клуню. Натикався на граблі, стовпи... Потім якесь страшне раптовне почуття обхопило його й він прожогом мотнувся з клуні.
Вбіг до хати. Вхопив каганця.
— Куди береш? — крикнула Оксана.
Тепер уже не міг бігти. Ішов поволі, затуливши каганця широкою чорною долонею, а щось гнало, гнало його бігти, бігти, бігти...
Високо підняв каганця над головою. На бантині верхи сидів Тарас і лагодив собі петлю на шию.
Побачивши батька, судорожно смикнув верьовку й кинувся вниз головою.
Верьовка дьорнулася під вагою тіла й на якийсь момент воно повисло під бантиною. Погано зладжена петля розшморгнулася й Тарас важко гупнув на землю.
Григорій кинувся до нього, трусив, кликав по імені. Потім, наче аж застогнавши, відірвався від хлопця, вибіг, ускочив у сіни, вхопив відро з водою.
Біг неловко, держачи відро перед собою, й одразу вихлиснув усю воду на Тараса. Хлопець не поворухнувся й не приходив до тями.
Дядько Григорій узяв мокре тіло на руки — воно мертво обвисло, голова теліпалася.
Вніс до хати. Там горів уже другий каганець.
Оксана, побачивши мертве і мокре тіло, застигла на місці, а потім почала задки, задки одступати, одступати й опинилася аж у кочергах, притулившися спиною до рогачів.
Та й усе в хаті оніміло. І тільки одна мала Оринка знала свій одвічний жіночий обов’язок: кинулася до полу. В одну мить розкидала лахміття, поклала подушки, й поки дядько Григорій із тілом дійшов від порога до полу, вже все було готове.
Обережно поклав Григорій хлопця й почав мняцкати йому груди, живіт... В хаті було тихо, як у могилі.
Тарас легко і довільно зітхнув... Дядько Григорій випростався й перехристився.
Хата ожила. Григорій скидав з хлопця мокру одежу. Оксана приготовила чисту сорочку і з перебільшеною услужністю подавала її чоловікові, а потім метнулася до своєї фортеці — до печі й почала там совати горшками то туди, то сюди, хоч піч була вже холодна.
Але не врятувала її й піч. Коли дядько Григорій, переодягши хлопця й укривши його кожухом, глянув на Оксану — вона здалася йому такою гидкою, таку відразу почув він до цієї злої, огидливої жінки, і такий біль за хлопця, зневаженого, зобидженого, доведеного до думки про самогубство, і то не в наймах де-небудь, а в рідній у батьківській хаті, що дядько Грицько підійшов до жінки, розмахнувся і щосили вдарив її в лице.
Оксана крикнула й відрухово хапнулася за рогач. Вона не думала оборонятися, це був рефлективний рух, але дуже невдалий. Якби вона тільки заплакала або навіть тільки закричала — на тому ляпасі все й закінчилося б. Але вона схопилася за рогач — і це обізлило дядька Григорія до самозабуття. "А-а-а-а!.. Так ти ще за рогач хапаєшся, падлюка? Так я ж тобі докажу рогача".
З голови Оксани моментально злетів очіпок і волосся її опинилися в руках Григорія. Оксана заверещала на всі жили. Дряпалася, кусалася і все норовила вдарити Григорія понижче живота, але він її згріб уже як слід і духопелив без милосердя.
Діти Терещенки кричать, як несамовиті. Оринка, тіпаючися, засунулася в кут. Марієчка з переляку зібгалася в грудочку й не дихає. А на домір усього прокинувся малий Йосипко й почав галасати на все горло.
Оксана, в’ючися в міцних руках Григорія, кричала синові:
— Степане!.. Степане!.. Бери поліно та бий цього чортяку!.. Бий по ногах!.. Бий по голові!.. Бий по чому попало!..
Степан, ревучи, як то він умів, ухопив поліно й таки насправді ладився вдарити. Григорій обернувся, побачив хлопця з поліном і одним ударом ноги відкинув його геть аж під стіл.
Скориставши з моменту, Оксана вирвалася й кинулась навтьоки. Григорій одним скоком наздогнав її, схопив за розпатлане волосся й щосили смикнув назад. Оксана хряснулася на спину й била голими дебелими ногами об долівку, високо їх підіймаючи.
А на всю цю дику, пекельну сцену дивилися з-під кожуха великі перестрашені очі хлопця... Дивились, а десь там у мозкові незримо печаталися слова: "Не називаю її раєм, тії хатиночки в гаю..."
Частина п’ята
ПО ЧУЖИХ ХАТАХ і
І дивно якось стало у хаті Шевченків після того. Усі чули себе ображеними й нещасливими.
Оксана рвала і метала, але бити вже нікого не відважувалася. На вулиці всім хвалилася, що чоловік збив її на макуху й то хто й зна й за віщо. З-за стервяка, падлюки хлопця, що вмисне взяв воловід, аби славу тільки навести. Дітей своїх учила ненавидіти й Тараса, й вітчима, що бив маму через Тараса.
Григорій чув себе нещасливим за всіх, чув себе і тільки себе винним, що от утворив таке життя дітям. Та властиво й не життя, бо хіба ж це можна назвати життям? Ні, це не заслуговує такої назви.
Бідно, убого жив Грицько із своєю Катериною, але в хаті було тихо, лагідно. То була одна з відмін життя — так зване "бідне життя". А це, що тягнеться тепер — йому й назви немає. А головне — не видно виходу. Хіба порозганяти всіх дітей, щоб уже цілком було, як у пісні:
Добра була жінка першая.
А другая не такая:
Що з першою дітей мав,
А з другою розігнав.
І вже найтяжче всіх було Тарасові. Тепер уже всі ангели відлетіли від нього. Не товпляться питання в голові безпереривною чергою, не кипить робота власних відповідей, не тягне нікуди йти, нічим любуватися, ні навіть говорити. Сяде й сидить на одному місці. Крикнуть йому, щоб ішов їсти — устане й попоїсть мовчки. А не крикнуть — сидітиме й сам не попросить. Мов справді вернувся з того світу й ніяк іще тут не привикне.
А дядько Григорій дивиться, як в’яне молода душа — і більше хмуриться його чоло, безвідрадні думи осідають. Він теж не бачить виходу і вже цілковито замикається в собі. Раніше любив, коли приходили до нього люди, а він їм читав "Четьї-Мінеї" у неділю, а тепер ніхто й порога не переступає. Спочатку це здавалося Григорієві тимчасовим (воно минеться), але тепер він бачить, що це вже назавжди, а від тої свідомості більший камінь навалюється на серце, нижче хилиться голова. Не хочете до мене ходить? І не треба. Просить не буду...
Погляне-погляне на дітей — і кричати йому хочеться. Що він їм дав?
Марієчка, сліпа калічка — яке вже там її життя на божім світі? Он тліє, мов
воскова свічечка.