— А що, у школі постійно літні канікули?
— Я до школи не ходжу. Постійно. А тому не приставайте! — відповіла вона. І, вийнявши з кишені плеєр, начепила навушники.
Я допив каву, почитав газету. Останнім часом я чомусь викликаю у дівчат тільки роздратування. Цікаво, чого це? Не щастить чи, може, причина набагато глибша?
"Напевне, просто не щастить", — дійшов я висновку. І, дочитавши газету, добув із сумки серійне видання "Крик і шал" Фолкнера й взявся читати. Зміст романів Вільяма Фолкнера, а також Філіпа Діка, стає мені особливо зрозумілим, коли я відчуваю, що не витримують нерви. Лише тоді, й ніколи більше, я обов'язково читаю твори когось з них… Тим часом Юкі сходила в туалет і замінила батарейки у плеєрі. Десь півгодини після того пролунало оголошення про те, що в очікуванні доброї погоди рейс до аеропорту Ханеда відкладається на чотири години. Я зітхнув. "От тобі й на! — подумав я. — Невже доведеться ждати ще чотири години?".
Зрештою, нічого не вдієш. Мене ж на самому початку попереджували. "Подумаю про найближчі години в позитивному ключі", — вирішив я. Power of positive thinking… [18] Після п'яти хвилин такого позитивного мислення в моїй голові зблиснула одна невелика ідея. Вдала чи невдала — невідомо, але все-таки це набагато краще, ніж бездумно гаяти час у галасливому закуреному приміщенні. Я велів Юкі трохи почекати, а сам пішов до конторки з написом "Оренда автомобілів". І попросив у них автомашину. Жінка за конторкою швидко оформила документ на "короллу-спрінтер" із стереомагнітофоном. Мене довезли на мікроавтобусі до стоянки і вручили ключі. Від аеропорту до стоянки було хвилин десять їзди. "Королла" виявилася білого кольору, з новісінькими зимовими шинами. Я сів в автомобіль і повернувся в аеропорт. Зайшов у кафетерій і сказав Юкі:
— Прокатаймося за цих чотири години по тутешніх околицях, гаразд?
— Але ж надворі сніг падає… Яке там катання, коли нічого не видно? — промовила вона здивовано. — А, крім того, власне, куди ви збираєтеся їхати?
— Нікуди не збираюся. Просто сядемо в автомобіль і прокатаємося, от і все, — відповів я. — Зможемо послухати музику на всю потужність. Ти ж любиш музику, хіба ні? Наслухаєшся донесхочу. Бо як слухатимеш тільки плеєр — вуха зіпсуєш.
Вона хитнула головою — мовляв, сумніваюсь. Однак коли я сказав: "Ходімо!" і підвівся зі стільця, вона встала й пішла за мною.
Я запхав її валізу у багажник і крізь снігову завісу Повільно рушив автомобілем по дорозі куди очі дивляться. Юкі добула із сумки касету, вставила в магнітофон і натиснула на кнопку. Девід Бові заспівав "China Girl". Йому на зміну прийшли: Філ Колінз, гурт "Starship", Томас Долбі, Том Петті й гурт "Heartbreakers", Хол й Оутс, гурт "Thompson Twins", Іґі Поп, гурт "Bananarama". Всуціль касету заповнювала музика, яку звичайно слухають підлітки. Потім гурт "Rolling Stones" завів пісню "Goin' tо а Gо-Gо".
— О, цю мелодію я знаю! — сказав я. — Колись її співав гурт "Miracles". Смоукі Робінзон і "Miracles". Мені тоді було років п'ятнадцять-шістнадцять.
— Еге, — прогугнявила вона без ніякого зацікавлення.
— Goin' tо а Gо-Gо! — підхопив я пісню.
Після того Пол Маккартні та Майкл Джексон завели "Say, Say, Say". Автомашин на дорозі зустрічалося мало. Можна сказати, що їх майже не було. Двірники — шур, шур, шур! — ледве встигали стирати сніг з вітрового скла. Всередині було тепло, а з рок-н-ролом — затишно. Навіть з гуртом "Duran Duran". Нарешті я таки добре розслабився і, раз по раз підспівуючи черговій мелодії, гнав автомобіль прямою дорогою вперед. Юкі також здавалася трохи спокійнішою. Прослухавши свою касету на дев'яносто хвилин, вона звернула увагу на іншу, яку я позичив в офісі на стоянці.
— А це що? — спитала вона.
— Збірник пісень минулих літ, — відповів я. — Я слухав їх, щоб згаяти час, поки вертався зі стоянки до аеропорту.
— А ну послухаймо! — сказала вона.
— Не певен, чи вони тобі сподобаються. Бо дуже старі…
— Та нічого, мені все одно. За цих десять днів я свою касету сотню разів переслухала.
І я поставив їй цю касету. Спочатку Сем Кук проспівав "Wonderful World". "Не дуже добре знаю я історію, але…". Чудова пісня! Сема Кука застрелили, коли я ходив у третій клас середньої школи[19]. Баді Холі — "Оh, Воу". Баді Холі також загинув. В авіакатастрофі. Бобі Дарлінг — "Beyond the Sea". І Бобі Дарлінґ загинув. Елвіс — "Hound Dog". Елвіс загинув від зловживання наркотиками. Усі загинули… Потім Чак Бері заспівав "Sweet Little Sixteen". Едді Кокрен — "Summertime Blues". Брати Еверлі — "Wake Up Little Suzie".
Усім пісням я підспівував там, де слова пригадував.
— Як добре ви пам'ятаєте! — сказала захоплено Юкі.
— А що ж тут дивного? Колись я так само, як і ти, шалів від рок-музики, — відповів я. — Коли був твого віку. Цілими днями не відходив від радіо і купував платівки за зібрані кишенькові гроші… Рок-н-рол. Здавалося, що на світі нема нічого прекраснішого. Від самого слухання почувався щасливим.
— А тепер?
— І тепер слухаю. Улюблені пісні також маю. Однак не слухаю їх з таким завзяттям, щоб слова на все життя запам'ятати. Вони не зворушують мене тепер так, як колись.
— Чому?
— Чому?..
— Поясніть, — домагалася Юкі.
— Напевне, тому що збагнув: справді гарних речей у світі небагато, — відповів я. — Справді дуже мало — один, два й кінець. Будь-чого. І книжок, і кінофільмів, і концертів — всього обмаль. Так само і в рок-музиці. Як послухаєш цілу годину радіо, почуєш хіба що одну пристойну мелодію. Решта — відходи масового виробництва. Колись я про це серйозно не думав. Тішився тим, що слухав. Молодим був і вільного часу мав скільки завгодно. Крім того, часто закохувався… Навіть нікудишня річ, найменша дрібниця могла викликати в мені душевний трепіт. Розумієш, що я кажу?
— Трохи… — відповіла Юкі.
Гурт "Del Vikings" заспівав "Come Go With Ме", і я приєднався до їхнього хору.
— Тобі не нудно? — спитав я Юкі.
— Ні, звучить непогано, — відповіла вона.
— Непогано, — погодився я.
— А тепер ви не закохуєтеся? — спитала Юкі.
Я трохи всерйоз задумався.
— Важке запитання, — сказав я. — А хтось з хлопців тобі подобається?