— До речі, а як тебе звати? — спитав я.
— Скажу наступного разу, — відповіла вона. І середнім пальцем торкнулася оправи окулярів. — Якщо зустрінемося.
— Обов'язково зустрінемося! — сказав я.
На її устах забриніла легка усмішка — слабка, як світло місяця-молодика.
Через десять хвилин дівчинка з боєм спустилися у фойє. Бой тягнув величезну валізу. Настільки велику, що в ній помістилася б німецька вівчарка на повний зріст. Ясна річ, залишати тринадцятирічну дівчину-підлітка саму з таким багажем було б немилосердно. Сьогодні на ній був спортивний джемпер з написом "TALKING HEADS", вузенькі джинси, шкіряні черевики, а зверху досить дорога хутряна накидка. Як і минулого разу, вона світилася невловимо чистою красою. Настільки невловимою, що могла розтанути в будь-яку мить і викликала в кожного, хто на неї дивився, відчуття нетривкості. Напевне, через свою надмірну невловимість. "Talking Heads"… "Балакучі голови"… Непогана назва для рок-гурту. Зовсім як у Керуака[13]: "Поряд зі мною дудлила пиво балакуча голова. Мені страх як хотілося справити малу нужду. "Таки піду справляти малу нужду!" — сказав я балакучій голові".
Незабутній Керуак. Що ж він зараз робить?
Дівчина-підліток глянула на мене. Однак цього разу без усмішки. Дивилася, насупивши брови, а потім перевела погляд на мою знайому в окулярах.
— Все буде гаразд. Бо це — хороша людина, — сказала їй моя знайома.
— Краща, ніж з вигляду здаюся, — додав я.
Дівчина-підліток знову глянула на мене. І кілька разів кивнула — мовляв, нічого не вдієш. І ніби казала: "Та хіба я маю з чого вибирати?" А тому я відчув, ніби вчинив щодо неї щось страшно непоправне. Повівся з нею, як дядько Скрудж[14].
Дядько Скрудж…
— Ти не турбуйся, все буде гаразд! — переконувала моя знайома. — Цей дядечко любить жартувати, вигадувати різні цікаві історії і ввічливо обходиться з дівчатами. До того ж, він — друг моєї старшої сестри. Отож будь спокійна!
— Дядечко?… — повторив я ошелешено. — Ніякий я не дядечко! Мені всього тридцять чотири. Не хочу бути дядечком!
Однак мене ніхто не слухав. Моя знайома взяла дівчину-підлітка за руку й притьмом повела до лімузина, що стояв перед входом до готелю. Бой уже завантажував валізу в багажник. Із сумкою в руці я пішов услід за ними. "Дядечко! — подумав я. — Здуріти можна".
У лімузин, що відправлявся до аеропорту, сіло тільки нас двоє — я і дівчина-підліток. Погода видалася препогана. До самого аеропорту всюди, куди не глянь, видніли тільки сніг і лід. Як на північному полюсі.
— Слухай, а як тебе звати? — спитав я дівчину.
Вона пильно глянула на мене. І ледь-ледь похитала головою — мовляв, чого ще захотів. Потім, ніби чогось шукаючи, повільно обвела поглядом навколишній краєвид. Усюди лежав сніг.
— Юкі,[15] — нарешті сказала вона.
— Юкі?
— Так мене звуть, — пояснила вона. — Таке ім'я. Юкі.
Після цих слів вона вийняла з кишені плеєр і занурилася у свій особистий світ музики. До самого аеропорту більше ні разу на мене не глянула.
"Дивина та й годі!" — подумав я. Як пізніше я дізнався, Юкі — її справжнє ім'я. Однак тоді мені здалося, що вона назвала навмання перше-ліпше слово, яке навернулося їй на язик. А тому образився. Час від часу вона добувала з кишені жувальну гумку і сама жувала. Мене не пригощала ні разу. Не те щоб я хотів гумки, але принаймні з ввічливості могла б запропонувати. Через подібні дрібниці я відчув себе страшенно жалюгідним стариганем. Оскільки зарадити цьому я вже не міг, то занурився у сидіння і заплющив очі. І тоді згадав своє далеке минуле, коли мені було стільки років, як моїй супутниці зараз. Я також збирав платівки рок-музики. Сінґли на сорок п'ять обертів. "Hit the Road, Jack" Рея Чарльза, "Travelin' Мап" Рікі Нельсона, "Аll Аlопе Аm І" Бренда Лі — всього десь штук сто. Слухав їх щодня з такою наполегливістю, що слова вивчив напам'ять. Я спробував прокрутити в голові слова "Travelin' Мап". І сам собі не повірив — усі пригадалися. Слова безглузді, та як почав співати, всі сплили в голові. От що означає молода пам'ять! Тоді навіть нісенітниця запам'ятовується на все життя.
And the China doll
down in old Hongkong
waits for my return.[16]
Серед пісень гурту "Talking Heads" чогось такого напевне не знайдеться. Часи змінюються. Times are changing… [17]
* * *
Залишивши Юкі в залі очікування, я пішов викупити квитки. Розплатився за два квитки з моєї кредитної картки, маючи на думці, що пізніше розрахуємося. До посадки в літак залишилася ще ціла година, але чергова попередила, що рейс, мабуть, відкладуть на пізніше. "Стежте за оголошеннями, — сказала вона. — Поки що видимість дуже погана".
— А погода поліпшиться? — спитав я.
— За прогнозом поліпшиться, але невідомо коли, — втомленим голосом відповіла чергова. Ще б пак! Напевне, будь-хто втомився б, коли б йому довелося повторювати одне й те ж двісті разів.
Я повернувся до Юкі й повідомив, що снігопад не припиняється, а тому рейс, можливо, відкладуть. Вона зиркнула на мене з таким виглядом, ніби хотіла сказати: "Так-так". Але нічого не сказала.
— Поки ще неясно, як усе складеться, а тому багажу не здаваймо. Бо як здамо, то з отриманням його назад намучимося, — запропонував я.
"Як хочете" — було написано на її обличчі. Однак вона мовчала.
— Якийсь час доведеться тут почекати. Не дуже цікаве місце, але… — сказав я. — До речі, ти обідала?
Вона кивнула.
— Може, хоч зайдемо в кафетерій? Попити чогось не хочеш? Кави, какао, чаю, соку — будь-чого? — запитав я.
"Та не знаю" — вимальовувалося на її обличчі. Вона володіла багатим набором виразів обличчя.
— Ходімо, — сказав я, підвівшись з місця. І, штовхаючи поперед себе валізу, попрямував з Юкі до кафетерію. Усередині було людно. Видно, всі рейси затримувалися, і пасажири мали виснажений вигляд. Опинившись серед такого людського гамору, замість обіду я попросив кави із сандвічем, а Юкі — какао.
— Слухай, а скільки днів ти прожила в тому готелі? — запитав я.
— Десять, — відповіла вона після короткого роздуму.
— А мати коли поїхала?
Якусь хвилю вона поглядала на сніг за вікном. Потім відповіла:
— Три дні тому.
Наша розмова скидалася на урок з початкового курсу розмовної англійської мови.