Усю стелю і дві стіни займав величезний, мальований образ Гатори. Ноги богині виростали з долівки при вході, простягнені руки досягали долівки при виході, тулуб заповняв стелю, наче небозвід, а лоном був круглий отвір у стелі храму. Навпроти вівтаря стояв престол фараона.
Володар обох світів сидів на ньому в королівській подвійній тіарі, але одягнений був тільки в короткий стен робітника. Якраз такий самий одяг мало на собі й двадцять статуеток Птага — будівника світу. Вони стояли по боках перед зеленими стовпами. Як символи плодючості, були вони наче чоловічим доповненням Гатори.
На вільний простір виступило двадцять жерців у білих хустинах на головах, закладених за вуха. Всі вони на поданий знак вдарили земний поклін богині, а в сей момент десь із темряви підсіння, згори чи з боків, почулися тихі, ніжні, наче подих північного леготу, звуки музики. Похилені жерці піднялися з землі, а з їх тіл спали білі покривала.
І під повільний ритм музики стрункі голі тіла жерців почали виконувати танечні рухи, зразу тільки головою та руками, а там і всім тілом почали крутитися на місці. Звуки музики міцнішали, ритм прискорювався, а слідом за сим жерці покинули свої місця й стали в коло. Круговий рух ставав щораз швидший, а одночасно увесь гурт почав звільна обходити довкола кадильного жертовника. Очі танечників почали блищати у сутіні, істеричне дрижання стягало їх уста в судорожний усміх, а з уст виривались тихі вигуки не то радості, не то муки.
Аж ось залунала громозвучна фанфара, а слідом за сим полилася та сама мелодія, але вже не лагідним ритмом любовної пісні, а гірським потоком розшалілої пристрасті. Круговий рух тіл став зворотним, рівномірний обхід змінився у шалений біг людини, яку з допусту богів охопило божевілля. Чимраз швидше і швидше крутилися жерці, їх очі погасли, одні лиця посиніли, інші зблідли, на викривлених губах вийшла піна, наче у скаженої звірини. Хрипким крикам танечників відповідали проймаючі голоси жрекинь і танечниць, і в музиці щораз більше брали верх свистячі сопілки, бубни та літаври, а затихали струни, дзвінки та труби.
Раптом у руках розшалілих танечників блиснули ножі. Вони калічили собі лиця та груди, а червона кров дощем падала на землю. Кілька жінок омліло, а його святість поворухнувся на престолі. Навіть його дратувала ся картина пристрасті, яка пожирає огнем єство людини та з якої родиться життя. На те усміхнувся Птахготеп, який стояв за королем, і сказав пошепки:
— Усяка пристрасть жорстока, але кров завжди гасить її. Одно тільки любовне божевілля черпає з крові ще нову силу та доводить людину швидше до смерті, ніж до знесилення.
Однак фараон не розумів сього танцю. Його високі плечі здригалися, а довгі тонкі пальці судорожне перебирали складки стену на худих колінах.
У сю мить замовкла музика, а одночасно з останнім її звуком попадали на землю скривавлені танечники, як дитячі ляльки, коли урветься мотузок, який їх рухав. Сильні широкобедрі служниці юрбою приб'ігли і повиносили непритомних жерців у глибину храму, їх місце зайняла дружина танечниць.
Здавалося, що богиня з усього Кему вибрала найкращі квітки, щоб їх попересаджувати у свої городи, найсолодшими пахощами Пунту облила їх прегарні тіла і дала їм тугість пружин і ніжність пелюсток рожі. Синяві, рожеві, ясно-зелені, жовті та білі одяги, оздоблені золотими та срібними ниточками, підкреслювали чарівні форми тіла. Густо нашивані самоцвіти та жемчуги звертали погляди всіх на приховані принади дівчат.
У сьому чарівному колі, наче самоцвіт у дорогоцінній оправі, стояла дівчина в золотистому одязі та в чільці, на якому блищали дуговими відблисками діаманти, смарагди, сапфіри, топази. Вони яскраво відбивались на чорній хвилі волосся, яке спадало на мармурові плечі. Між двома бездоганними півкулями грудей звисав оздоблений жемчугами амулет. Однак ні чудові форми тіла, ні коштовності не полонили зору так сильно, як осліплювала краса личка. Навіть Рамзеса потягнула вона нестримною силою. На його вдалому лиці зацвів цеглистий рум'янець, вуха заворушилися, широкі, дещо вип'ялені губи склались у посмішку, а жорстокий погляд глибоко посаджених очей злагіднів. З-під низького, назад схиленого чола вп'ялив він погляд просто в очі дівчини і викликав на її личку рум'янець сорому. Рука володаря піднялася з колін, наче бажала таки зараз же загорнути сей скарб до себе... Та в цю мить заговорив ідол богині, а з його голови засвітив раптом якийсь неземний блиск. Все, що жило, впало ниць. Одна тільки Герзет і фараон зостались на місці...
— Тобі, герою з Кадешу, переможцю підлих хетейців, хоробрий, щедрий жертводавцю, дарую сю дівчину. Відведи її до свого пагімту і бережи від лихого уроку та від обіймів чужинця!
Замовк голос ідола. Жерці кинули пригорщу ладану на жертовник, і стовп диму закрив на хвилину кам'яне тіло богині. Коли розвіявся, сяйво погасло, а невидимі співаки завели гімн на честь богині. Мелодія пісні, — то могутня і поважна, то тужлива й розмріяна, то пристрасна й поривчаста, — вколихала поволі розбурхані пориви дикості в учасників торжества. Кров відпливала з мозків, напруга м'язів слабла, як на морі опадають після бурі розгойдані хвилі.
Вкінці втихли слова співу, а останні тони супроводу раптовими переливами перейшли знову в танечний ритм. Мотив був той самий, але тон зовсім інший. Се був наче запашний легіт з-над квітастих лугів, який береться наслідувати пустинний вихор. Він теж сильний та могутній, але не скаженим розгоном, а непоборною принадою, і пориває за собою не тіла, а почуття.
Враз жолихнулися ряди танечниць повільними, ритмічними рухами. У руках деяких майоріли барвисті хустини, в інших вінки білого та синього лотоса або довгі яскраві стрічки. Брязкіт святих калаталень відбивав такт, під який малі, м'які ніжки ступали по долівці та вигиналися тіла.
Аж знов заграла музика розгульний танець, і вихором понеслися танечниці у зворотному кружлянні довкола жертовника. В очах темніло від блискавкових рухів стрічок, вінків, барвистого вбрання, а запах молодого спітнілого жіночого тіла глушив ладан, кедрову живицю, нард.