— Свобода така – я хочу – б'ю… а не хочу – не б'ю…
— Якщо так, то йди вниз і доглядай за кіньми! – А тоді до небожа: – Ти видай йому бурдюк води для коней.
А потім уже до всіх:
— Славлю Аллаха і присягаюсь ім'ям пророка! Правду кажуть мудрі люди –слов'янин завжди злодій, упертий віл і п'яниця… А ти чого не береш палиці? – повернувся до Алі.-Ти, може, прихвостень здохлих цих лжехаліфів?!
— О ні, му'алліме! Присягаюсь розлучанням, ні!
— Так бери кийок і добивай цю погань.
— Не можу, о му'алліме…
— Чому?!!
— Тому, що я митника і всіх його шакалів так ненавиджу, що не хочу бути на них схожим…
— Брешеш, ти чимось із ними пов'язаний!
— О ні, руббане! – І, не тямлячи себе від обурення і образи, що йому не вірять, він рвучко нахилився, став навколішки і здер із себе джуббу.
Матроси й сам руббан вражено дивилися на худющу спину хлопця.
Вся шкіра була сполосувала, подерта ударами канчука. Де-де шкіра вже піджила і навіть струпи почали відпадати, а де ще й рани були спухлі, і з них сочилася сукровиця.
Алі підвівся, канув джуббу на палубу, і крізь тканину глухо вдарились, стукнули ножі об дерево. Хлопець оголив живіт, і всі побачили синю пляму на всю ширину живота.
– Руббане! Тебе коли-небудь смажили жаровнею?
– Присягаюсь Аллахом, ім'ям пророка! – заволав руббан, і очі його налились кров'ю.– Ви бачите на спині цього бідолахи знаки підлості? Ось що свідчить проти митника! А ці ісмаїлітські шакали хотіли, щоб із нами, правовірними, зробили те ж саме?! Та не бути йому ніколи!!! Бийте їх, бийте гадів, поки їхнє м'ясо не відстане від кісток!!!
І на приречених посипалися удари мангрових пружних кийків.
Коли Алі підняв джуббу і почав її вдягати, капітан помацав підкладку.
— Що це – покажи?
Алі знехотя витяг перший свій ніж і подав руббанові.
— А другий?
Хлопець видобув із джубби і другий, з обламаним вістрям.
— Хто тобі їх дав?! – Очі капітана хижо звузились.
— Це моя здобич. Мене хотіли цими ножами забити. Оцим – у Басрі, а оцим на твоєму кораблі.
— Чого ж ти утаїв від мене таку річ?!
— Бо для тебе ніж– дрібничка, руббане, а мені – великий маєток. Ось дивись – у тебе цілий корабель. Хіба ти збіднів, що я взяв від свого убивці його зброю?
— Ну добре, лиши собі різаки, а мені скажи, чому тебе мордували люди митника?
— Вони хотіли, щоб я не дотримав слова і порушив клятву…
— А кому ти дав клятву?
— Я поклявся одному торговцеві ім'ям пророка і Аллахом, що мовчатиму про різні дива і скарби, які ми з ним оглядали…
— І ти не порушив слова?
— Ні, мій руббане. І словом не виказав нічого про ту людину.
— І тебе відпустили?! Це дивно.
— Мені теж дивно, бо мене обіцяли згноїти у Водяній вежі…
— Ну нічого, потім я розберусь із твоєю загадкою. Ми все розплутаємо, коли ти мені розкажеш всі подробиці… Та про це іншим разом.
Алі мовчки поправляв на собі одяг.
— Спускайся і порай коней. Тепер ви вдвох із слов'янином у мене будуєте при конях… Взагалі, в цю подорож мені щастить – і шпигуни, і юродиві завелись на кораблі. Той не хоче свободи, а той відмовляється від помсти своїм мучителям! О Аллах! Велика твоя милість і незбагненні дива, що ти твориш у світі!
Капітан звів руки до неба і, подякувавши Аллаху за його щедроти й дива, пішов і собі вжучити кийком митникових найманців.
Хлопець спустився до трюму, і вони вдвох із слов'янином почали напувати й порати коней. І тут, у напівтемряві трюму, прорізаній тонкими променями золотого сонця, що вдаряли крізь щілини палубного настилу, Алі побачив, що слов'янин зовсім не віл безтямний і впертий, як тільки-но говорив руббан. Слов'янин виявився вправним і уважним конюхом. Алі без зайвих слів визнав його зверхність і поспішив йому допомагати. Всі коні просто самі йшли слов'янину в руки. Окрім того жереба, що потовк ворога Алі.
— Огир твій – він наврочений… попсований… Хтось погане око на нього поклав…
— Звідки ти знаєш коней – ти ж бо слов'янин? А вони живуть у холодних лісах і добувають хутра…
— Наші землі багаті… і холод… і тепло… і ліс є… і степ є… Все зелене-зелене… Пустелі нема… Коні є людські… коні є дикі… Я служив князю і ловив у степу диких коней… Я служив князю – стріляв птахів весною і восени…
— Хто такий "князь"?
— Ну, це наче емір… чи султан… виходить…
— Так ти його раб? Чому він тебе продав у рабство до наших країв?
— Ні, я вільний… Я пішов із князем у далекий степ бити куманів 5… Була чорна прикмета – ніч серед дня спустилася… Воїни жах у серці відчули, слабкість у руках… Кумани налетіли як хмара сарани… Ми – билися до кінця сил… вони змогли… Усім нам і пов'язали пута… Князі полонені у шатрі жили… Воїни під сонцем і зорями… Мене зв'язали і погнали за гори во Обєзи. Там загнали в корабель, попливли в Трапезунд… Продали туркам із Коньї. 3 Коньї продали в Мосул. Там продали в Каїр. Там продали в Іскандерію. Там продали в Джідду. У Джідді продали в Моху. 3 Мохи купив мене руббан.
— Тобі дуже погано в наших землях?
— Ха-ха! Як може добре бути в неволі? Слова – чужі, віра– чужа, звичаї – чужі. Спрага… спека, голод… А коні ваші добрі… Кожен кінь… є скарб…
Поки вони порали коней і вели бесіду про неволю й далеку землю слов'ян, над ними завершалась страта лазутчиків.
22. ПАПУГА-СПІВТРАПЕЗНИК
Легкий протяг засмоктав у трюм запах розпалюваного вугілля. Алі потягнув носом. Раб-слов'янин теж зашморгав і вирік:
Готують блискавку із китайського снігу… Непевна справа – раз ворога побиває… раз своїх забиває і палить… Руббан ворогів побачив… Бій буде…– І слов'янин-раб почав хреститись, як монахи в монастирі під час свята, і щось проказувати своєю мовою, неквапливою й тягучою.
— Про що молишся?
— Не хочу помирати від гіркої й солоної води. Хочу гнити під зеленою травою у своєму степу…
На горі все сильніше стукотів, калатав барабан, до нього приєдналося гугняве вищання дудки і йєменці завели жіночим співом бойову пісно. Від того співу пронизливими високими голосами в Алі аж мурашки пішли по спині і по руках, а слов'янин швидко почав хреститись, але слова молитви проказував так само неквапно і співуче. Враз увесь галас обтяло мов бритвою, і над кораблем залунали крики залізної горлянки руббана. Навіть отут, у трюмі, було чути кожне слово його.