— Во-ди-и! Води-и-и! – волав він скажено.
— Води! – захрипів середульший.
— Ти хочеш сказати правду?
— Води! Води!
— Води! Вод-ди-и-ии! В-ввод-ди!!! – завивав молодший.
Старший раптом наче хихикнув і почав щосили битись лицем об дошки. Кров бризкала на всі боки. Алі чув, як від удару об брус тріснули зуби.
— Дивись, дивись…– говорив чаклун до молодшого оманця,– він буде довго-довго мучитись, поки сконає… А ти ще довше конатимеш! – А тоді звернувся до руббана:
— Му'алліме! Вони зараз мучатимуться, та вони злочинці… Інші не винні – вони вільні і для праці, і для молитви…
І, ніби вибачаючись, він схилився перед капітаном.
— А капітан, трохи постоявши мовчки, підняв руки вгору й проспівав заклик.
Усі мусульмани звелись і посмішили на чисту корму, щоб сотворити вранішній намаз. Капітан став лицем у напрямку Мекки – він-бо був справжнім знавцем зоряних шляхів і знав непомильно всі напрямки до всіх славних міст. Правовірні почали творити за капітаном ранішню молитву салят-аль-фаджр, то підносячи руки до блакитного неба, то припадаючи лицем до палубного настилу. Алі молився для вигляду, а сам повсякчас, коли вклякав, зиркав з-під руки, що робиться з приреченими. Старший втисся головою в кут між бортом і бушпритом і тільки човгав скарлюченими стопами по гладеньких дошках.
Середульший дряпав собі горло і пускав слину на подерту сорочку.
Молодший лежав на боці і щосили стискав руками черство, а ноги його сіпались, ніби він збирався танцювати.
Білоголовий слов'янин з якоюсь сумною посмішкою споглядав на муки підозрюваних.
Чаклуна і корзини з черепом його батька не було, наче він випарився, чи й взагалі був оманою, марою.
А зінджі молилися. І той зіндж, що на шкоду собі обдурив руббана, теж молився, може, ще ревніше, ніж завжди.
Тільки правовірні скінчили молитву, як заволав молодший оманець.
— Я скажу… всю правду… правду… правду… Тільки дайте хорошої… чистої… води…– Та зразу й затих.
Капітан стояв непорушно, а чаклун знову звідкілясь виник. Він то ставав навколішки і прикладався вухом до вуст оманця, то піднімався і шепотів щось на вухо руббанові.
Лице руббана поступово темніло, наливалося кров'ю. Він важко дихав і почав то витягувати чингал-джамбію з піхов, то зі стуком вганяти назад. Він так стискав держак зброї, що йому аж побіліли нігті.
Коли ж отруєний оманець замовк, руббан скинув руку вгору і заволав не своїм голосом:
— О Аллах! Закликаю тебе в свідки – я не хотів і не хочу крові цих ворохобників. Але вони хотіли моєї смерті і смерті моїх матросів. Вони хотіли наших мук і нашої смерті, дорогі мої браття-моряки! Вони прагли нашого добра. І це не найбільший їхній злочин. Славний наш султан Салах ад-Дін – та буде йому і його воїнам благословення та покріплення Аллаха! –вибив триклятих псів-хрестоносців із славного міста Єршалаїма. І від цього дня почалася перемога жовтого прапора правовірного султана. А чому він переміг, браття мої?! Тому, що віддав себе джихаду душею і тілом! Хай благословить та покріпить його Аллах! І ще тому, що він відновив віру, тому, що він знищив ісмаїлітську єресь і всіх даї3 цього зловредного вчення! Це ж бо вони сіють розбрат, колотнечу і змови серед правовірних. Адже то лжехаліфи Фатіміди сприяли хрестоносним кораблям здобути порти Палестини. А це тому – знайте, о браття! – що вони не тільки лжеродичі пророка – хай славиться його ім'я! – вони ще й лже-араби. Бо вони за кров'ю – потаємні іудеї… Ось вони й продавали арабські землі залізним псам! І оці три шакали! – Руббап тицьнув пальцем в скорчених оманців.-Вони теж фальшиві, як фатімідський чорний дирхем – срібло тільки згори для блиску, а все мідь… Коли ми допомагаємо славному султану Салах ад-Діну своїм умінням і торговельним прибутком, вони змовились із цим павуком-митником, щоб я купив крадених коней. А він, павук, потім би віддав коней їхньому хазяїну – еміру Басри. І я б завис на хресті. А ви, мої любі браття, пішли б у кайданах. А мій улюблений корабель, мій стрімкий птах пішов би у володіння цих єретиків!.. Мій корабель!!!
Руббан замовк і схилив голову на плече, мов прислухався до власних, слів. А тоді заволав шалено, і судини напнулись вузлами на його волячій шиї:
— Мій корабель цим шакалам?!! А моїх моряків-соколів у пута! Присягаюсь розлученням, я цих двох заб'ю без пролиття крові! Облийте їх і загорніть у старе вітрило, повісьте на реї. Н'кумбі, напої їх зіллям, щоб вони були при тямі. А цього постав на ноги.
Руббан разів три глибоко вдихнув і видихнув. Це наче його заспокоїло, і він заходився за допомогою хрестовини з тонких паличок вимірювати висоту сонця відносно обрію.
Того що, робили із злочинцями, він наче не бачив і не чув.
Та тільки-но двох фальшивих османців підтягли на реї, руббан закликав:
— Немає бога, крім Аллаха, і Мухаммед пророк його! Це головне! Хто покріплює віру і захищає життя та майно правовірних, той істинний мусульманин. Все ж інше – ворохобництво та єресь! Хто серед правовірних засіває різні погляди й суперечки, той хоче пожати нашу погибель. А тому кожному ворохобнику, кожному потаємному змовнику – смерть!
— Смерть ворохобникам!..– закричали всі на кораблі. Кричав і молодий відступник-ісмаїліт, і захоплений загальним шалом Алі.
Капітан наказав чаклуну:
— Дай йому палицю, нехай він перший ударить своїх да'ї.
Алі широко відкритими очима витріщився на молодого оманця – кілька хвилин тому він конав і ледь шепотів свої зізнання коричневошкірому чаклуну. А тепер він на перший же порух правиці руббана схопив червоний мангровий ' кийок і щосили вдарив по запеленутому у вітрило да'ї.
Інші теж похапали з палуби кийки, що їх цілий оберемок приніс небіж руббана, та й заходилися молотити по пов'язаних змовниках.
Так сталося, що осторонь розправи лишились тільки Алі та раб-слов'янин.
— А ти чому не б'єш цих шакалів?! Га?!
— Я у тебе раб… Моя віра інша і закон теж не такий… як ваш… Раб працює на господаря… Та раб не захищає його… І раб не співає і не грає господареві… Ти господар моєї спини і руки… але не віри та звичаїв…
— Он як?! — здивувався капітан і рукою показав, щоб припинили лупасити лазутчиків.– Якщо я тобі дам свободу, тоді ти їх заб'єш?