– Принеси стріли… Стерновий! На півліктя ліворуч! – Алі побіг по стріли, але його прихопив кухар і посадовив чистити зубки часнику. Захрипів, наблизивши обсмалену бороду до самого лиця хлопчика:
– Що ти там, собако, патякаєш цьому чаклуну?! Кажи!
– Нічого, я…– перелякався Алі, та згадав слово самому собі – і задер підборіддя, як лоцман – мандеєць: – Я питав, чи знає він дорогу до оазису зінджів-ворохобників?
– Гляди мені! Ти, син…– кухар озирнувся на мандейця – і спокійніше скінчив: – ти, син гріха…
Мандеєць тим часом щось пояснив стерновому, а тоді відійшов від нього і, легко перестрибнувши дві корчаги і паку пряжі, схилився над схованкою зі стрілами.
Ось він вже стояв над жаровнею і уважно обдивлявся тонке і довге вістря кожної стріли. Потім спитав у хлопчика:
– Скільки було стріл? Ти пам'ятаєш?
– Сім! Тут лишилось шість…
– Таким вістрям дуже легко вбити людину у вухо. Один тільки удар – і лише сіпне ногами. Крові ж… кілька крапель… А ти, – широкоплечий зиркнув на кухаря – син тітки капітана! Хлопця не упосліджуй! Я над ним бачу певну зірку. У нього незвична доля, а вам горе, якщо його скривдите. Так його зірка свідчить… Ти ж, малий, сам взнаєш, хто взяв твою стрілу. А взнаєш – тікай мерщій! З ними тобі твоя зоря не світить… Стріли візьми і нікому не віддавай. Мене знайдеш на каналі, де живе купець Бен Сахл. У нього найкращі троянди в Басрі… Я тебе чекаю, коли б ти не прийшов…
І мандеєць поклав стріли біля малого, а сам знов перескочив через корчаги і паку з льоном та й став біля стернового.
Алі побачив, що в кухаря від слів мандейця тремтить підборіддя.
5. У СЛАВНІМ МІСТІ БАСРІ
До Басри, славної і багатої, галасливої і дивної, що здіймалася на берегах звивистих каналів високими стінами ханів і палаців, сторожовими вежами та маяками, багдадська сафіна прибула в той час, коли далеко за містом у морі починався відплив. Тоді багато каналів обсихало і перетворювалось на багнисті рови. Тому з корабля кинули у воду важкі кітвиці і зупинились у безпечному й глибокому місці русла.
Зразу ж до сафіни підпливли два човни з митниками. Неподалік же спинилася ціла зграя човнів для перевозу людей і краму.
Алі подивився, як митники, мов шакали, кинулись все обмацувати й до всього чіплятись на кораблі, і тихцем, тихцем порачкував за каюти Джафара, за паки з льоном. Роздягся, а корзинка й стріли давно були зготовані, і без жодного плюскоту спустився по линві кормової кітвиці у воду. Каламутна вода в Басрі була бридка на смак – і гірка, і солона, і смердюча, та тіло тримала добре. Перевернувшись голічерева, добро Алі тримав над водою і тільки підправляв своє стрімке плавання до міста – вода сама несла його. На судні він уважно прислухався до всіх балачок про Басру і знав, куди йому плисти, щоб зразу ж дістатися до корабельних причалів.
Алі плив за виром води по опадаючих каналах Басри, і сміття коливалось навколо нього на поверхні справжнім килимом.
Та Алі вся ця гидота зовсім не хвилювала, бо він поспішав до причалів, де гойдалися на глибині білобокі басрійські дхау 1, де прихились індійські гостроносі кораблі, куди припливали навіть широкі плоскодонні джонки 2 із найдальшої країни світу – Китаю.
Хлопець поспішав на свій корабель, той, що повезе його в Індію.
Та не все так сталося, як уявляв собі Аді. До Індії зараз ніхто не вирушав – ще не почалися літні мусони 3. Лише їх постійна сила може напнути гострокутні вітрила крутобоких дхау і перенести сапфіровою синню океану під стіни казкового малабарського міста Калікута . А там і слони, і дикі павичі, і тигри в джунглях, і самоцвіти в ріках!..
Та найгірше було те, що його й брати не хотіли на жоден корабель. Всім зразу впадало у вічі те, який він худий. Він доводив, що він міцний і витривалий, та ніхто й слухати його не хотів.
От і випадало, що треба йому знайти той канал, де купець Сахл плекає в Басрі найкращі троянди.
Та спочатку треба було попоїсти, бо від рання він нічого не брав у рота. Він купив у водоноші кухоль відразливої солонуватої води, про яку один книжник сказав, що вона схожа більше на рідке холерне лайно, аніж на справжню воду. Від цієї води хлопцеві аж закрутило в кишках. Та сушені фініки були наче медові коржі! Хоча кожного разу потім, все своє життя, коли клав до рота басрійського фініка, він завжди бачив перед собою масну пику Джафара з викривленими злістю слинявими варгами.
Коли він доїдав останній фінік, внизу в каналі з-за рогу з'явився човен.
Човняр стояв на кормі і довгою жердиною гнав човен по мілкій скаламученій воді. На носі сидів той самий мосульський прикажчик, тільки вже вдягнений у дороге святкове вбрання.
– Агов, малий! – Мосулець спинив рухом човняра. – Що поробляєш?
– Нічого.
– Підеш до мене слугою?
Алі лише мить подумав і згодився. "Поки усталиться літній мусон, треба ж десь перебути і щось їсти! Не буду ж біля мечеті просити!"
Юний багдадець спустився в човен, а човняр зразу ж погнав свою посудину до базару.
І там мосулець купив хлопцеві нову сорочку і штани, а також маленьку шапочку з хусткою. Потім вони ходили по їстівних рядах і купували індійські оливки, зерна фісташкові, шпичаки цукрової тростини, сірійські зимові яблука (по динару кожне!), лущений мигдаль, сушені дині з Шубаркана, Йєменський цукор у дерев'яній трубці. І ще всякі інші добрі наїдки – і смажену рибу, і волов'ячу печеню, і курячі смажені потрібки, і якісь морські дива. А на закінчення купили ще й глек рожевої води.
Вони довго крутили в ровах басрійських каналів, поки зрештою човняр висадив їх біля дерев'яних складів. Вони пішли вперед, потім, коли мосулець озирнувся і побачив, що човняр відплив у сусідній канал, вони повернули назад і довго петляли вузькими хідниками, поки врешті-решт постали перед грубезними дверима. Старий будинок нависав гранчастим еркером6 над самісіньким хідником. Аж здавалось, що поодинокі перехожі зачепляться об нього своїми високими тюрбанами.
Місце було якесь дивне – кілька крутих зворотів каналу, на протилежному боці глухі стіни складів із сандаловим та тиковим деревом. Павітер переносив через гнилий канал пасма запаху найтонших відтінків. А малому багдадцю аж серце завмирало від таких пахощів.