– О шейх! А хто ж ти – ти наче не перс і не іудей?! – здивувався хлопець.
– Я мусульманин. Але кров'ю із старовинного роду мандейців. Я знаю їхню мову і книги, старі їхні мудреці навчили мене знанням зоряного неба, сонця, місяця. Та знання мої нікому не потрібні – люди стали ліниві розумом. І коли я щось їм сповіщав заздалегідь, вони це вважали чародійством. А чародієм бути небезпечно. Гей, капітане! Дай перепочинок твоїм хлопцям! До тих трьох могил дно рівне і глибоке!.. Добрі часи минули… Люди стали дрібні і безчесні. Немає великих людей! От за часів Гаруна ар-Рашида був справжній флот, справжнє військо! Тоді була справжня торгівля, справжнє будівництво! Треба було халіфу впорядкувати землі навколо Басри – купили, полонили, привезли і пригнали до Басри тисячі тисяч невільників. Звичайно, чорних, негрів, із країни зінджів 3. Що тут тоді було?! Солончаки, ропа і сіль на поверхні грунту! Тоді устроїтелі та будівничі поставили рабів-зінджів до праці. Вони колупали лопатами солонці, знімали шар за шаром, поки не з'являлась солодка земля. А мертву солону землю вони згрібали і насипали над своїми мертвими товаришами! Он бачиш – одна за одною три великі наче гори над водою – то все могили зінджів! Ніхто не знає, скільки їх сконало. От були часи – всі солончаки на фінікові гаї перетворили! Де є кращі фініки, ніж басрійські?! Капітане, став хлопців до вітрила! Ото я й кажу – був порядок. А тепер що? Капітане, вітрило на два кроки ліворуч. Керманичу! – Вперше широкоплечий чоловік підвищив голос на керманича. – Тримай стерно ледь-ледь праворуч! Тут лежить затонулий басрійський вітрильник. Капітане! Двох хлопців постав на носі – нехай жердинами мацають дно! Я, нащадок халдейських магів, учень знаменитих граматиків басрійських, я став поводирем оцих ночов з чужими лахами? Нікого тепер не цікавлять ні зоряні науки, ні чиста, досконала арабська мова. Всіх лише радує тепла балабушка в роті та оманливий блиск динарів!
– Скажи, о шейх! Оті всі сугорби межи фініковими гаями, то все могили зінджів?!!'
– То все могили зінджів-рабів!.. Керманичу8! Тримай стерно на той острівець, що ліворуч!.. Тут що пагорб – то могила зінджів…
– О Аллах! – Вражений Алі звів вгору руки. – Скільки ж їх тут було?! Не менш, ніж пальм у гаях!
– Більше! – сказав нащадок халдеїв, жителів прадавнього Вавілона.– Он яка була сила в державі – якщо вона могла виморити працею на свою потребу таку кількість рабів. Чим більше рабів – тим більша сила!
– Де ж вони потім поділись, о преславний шейх? Куди вони поділись, як вивершили канали і греблі? Сконали всі до одного?
– Якби! Це було б найкраще! З'явився в наших місцях мерзенний перс, справжній шайтан-спокусник, і намовив їх, сам же білий, повстати проти білих!
– І вони повстали? І їх не повбивали?
– Перш ніж їх повбивали, вони такого натворили… Вони похапали білих людей і зробили рабами. Отоді всі побачили, що правду казали великі книжники: "Не чекай добра від людини, голови якої торкнулася рука работоргівця!" І тоді всі побачили, що їхнє нутро гидке й рабське, яке може бути лише в чорного раба. Спочатку до цих злодіїв поназбігались білі голодранці, вся ворохобна наволоч. Вони тут воювали з військом халіфа, поки зрештою їхньому призвідцю не відірвали голову і не відправили до Багдада! А інших зінджів половину винищили, а половину загнали в пустелю за солончакові болота, далеко на захід.
– І вони там померли від спраги?
– В пустелі вони віднайшли таємний оазис і збудували там фортецю. І зараз там, кажуть люди, живуть. Тільки хто туди потрапляє, той уже не вертається. Всіх білих вони вбивають або холостять і перетворюють на рабів. А своїх, чорних, нікого звідтіля не випускають… Капітане! Небезпечне місце пройшли. Дай відпочинок хлопцям! Стерновий, тримай он на ту палю, що стирчить над острівцем!.. А імамом у них якийсь білий ворохобник. Помічник того клятого перса. Йому більше трьохсот років. І до всього він одноокий…
– Триста років! – проговорив Алі, і від здивування йому очі полізли на лоба, а вуста лишились відкритими. Мандеєць поглянув на враженого хлопчика, посміхнувся і проказав далі:
– Хоча один святий чоловік, родом із Бахрейну, оповідав мені, що їхні потаємні вивідувачі час від часу вистежують рудобородих, блакитнооких і дуже високих чоловіків. Крадуть їх, привозять і пропонують їм добровільно вийняти одне око. Якщо полонений згоджується, то його калічать, посвячують у таємниці їхньої віри і він стає їхнім таємним імамом. Якщо ж не згоджується, його вбивають. І виходить, що одноокий імам живе четверту сотню років і не вмирає.
– О славний шейх! "А скажи мені, як же дістатись у ту фортецю, і щоб вони не вбили і не звалашили?!
– Для чого тобі туди діставатись?
– Я хочу дізнатись, чи справді їхній імам такий старий, чи все підроблене?
– Хлопчику! Ти хіба для того полишив Багдад, щоб розгадувати таємниці та шахрайства людські? По твоєму обличчю я бачу, що тебе покликала в дорогу інша зоря – зоря мандрів. А де мандри, там завжди чудеса… і пригоди…
Малий Алі затремтів від несподіванки і страху – тільки став цей мандеєць на сафіну, а вже знає все і про його задуми? А він же нікому слова не вимовив про свої мрії. І капітан, і кухар думають, що він з ними попливе назад до Багдада й буде весь час прислужувати біля жаровні.
І всі інші так думають.
– О шейх! Невже ти бачиш мої думки і мрії? – тремтячим голосом проказав хлопчина.
– Бачу! Я багато чого бачу і знаю наперед…
– Тоді скажи мені, о славний шейх, хто винен в смерті купця-сірійця? Кілька днів тому він сперечався із старим купцем і лаяв хашашінів. А вранці, коли всі прокинулись, він був…
Стерновий схопив за вухо Алі і притяг до себе.
– Що ти патякаєш, щеня?! – засичав він на хлопчика.
– Кров була? – спитав мандеєць хлопчика, наче його й не мучив стерновий.
– Засохлі бризки на дошках борта… над водою…
– Стерновий! Обома руками тримай стерно і прав он-о на ті поодинокі тополі, що визирають з-за пальм.
Стерновий зразу ж відпустив вухо хлопця.
– Принеси стріли, що лежать межи паками льону.
– То мої стріли! Тими стрілами озерні розбійники мене хотіли вбити. Я на щоглу заліз, щоб краще їх бачити, а вони по мені почали стріляти…