Зрештою вони пішли до мухтасіба, щоб він вплинув на раїса і випустив мене, бо я, мовляв, навіжений і не можна мене тримати в узилищі. Вони, правда, з радістю прокололи мене б списом, та боялись, бо я ж був такий молодий і так ревно служив Аллахові. Раїс мене випустив з узилища й наказав іти в притулок при мечеті. І там потаємно приставив до мене дервішів. 3 тими я швидко впорався – мені ж віддали все моє зілля, тільки лук і стріли раїс лишив у себе. Я знав, що ці дервіші і хашиш жують, і відвар маку п'ють, і вино вживають. Значить, їх зілля бере. Мене знахар у племені надоумив, яке зілля для чого вживати. В їхні оладочки з хашишем я додавав індійського зілля, і вони в мене і гавкали, і нявчали, і рачки лазили, і на стіну стрибали. А я щоночі молився і влаштовував зікр.
Так настав місяць шуббат, і припливли моряки з далекої країни Китаю –кілька кораблів з дорогоцінними шовковими тканинами і порцеляновим посудом. Прийшли вони до мечеті. І я вивідав у них, куди вони пливуть і коли.
Я впоїв зіллям своїх дервішів, вийшов з притулку і, приставивши стовбур пальми до муру раїсового дому, проліз усередину. Собаки впізнали мене і не зачепили. Я вільно пройшов до вітальні, зняв зі стіни свій лук і сагайдак зі стрілами. Мені казали люди, що всякі дива, які забирає в людей, він розвішує по стінах вітальні. Потім я повиймав усі ножі, чингали й кріси з піхов і повстромляв у стіни. Пройшов спокійнісінько повз вартового. Він так добре спав, що мені вдалося до стіни приколоти його ж ножем його чалму, а штани списом!
Сторожа в порту, як завжди, під ранок добре спала. Я відв'язав човна і з відпливом вийшов у море. Зорі були мені за поводирів, і я добре розрахував напрямок, яким ітиме корабель… Тепер я розумію, що отоді-то я був справді божевільним. Та я, о шейх, повір мені, ні крихітки не сумнівався, що мене підбере корабель, що прямував до Маската. І корабель мене підібрав надвечір того ж дня. За подорож до Маската я заплатив двома камінцями кривавику. Третій я до сьогодні ношу в ладунці – кажуть, він добре захищає від кровотечі. О чудове місто Маскат! Яка там вода, які сорти винограду! Маскатські моряки мене полюбили і дозволяли щоночі сидіти у "воронячому гнізді". І я був у них ніби за "нічного" дидбана.
У Маскаті я продав частину свого зілля по дуже великій ціні і поплив, поки віяв вітер із північного сходу, пасажиром на чудовім двощогловім і двопалубнім – он які бувають дорогі судна! – вітрильнику в країну зінджів-африканців – Занзібар. Під час подорожі я побачив друге чудо, про яке мріяв. Однієї місячної ночі, за днів три до Занзібару, я по линвах видерся на щоглу і спостерігав, як поволі обертається небом зоряне велетенське ігрище, як спалахують блакитним вогнем вершки невпинних хвиль. Дидбан-зіндж тим часом, загорнувшись у плащ, добре спав собі у "воронячому гнізді". Нараз ліворуч від корабля закипіла вода, випнулася велетенською водяною кулею. Куля вибухнула бризками, піною. І над поверхнею сторчма став велетенський кит-кашалот. Він здіймався над хвилями не менше ніж на шість людських зростів. 3 його пащі стирчав тулуб кальмара-слимака, завдовжки з середній човен – каріб! Присосками він обліпив лобату тупорилу голову кашалота. А кит-кашалот перехопив його голову страшною зубатою нижньою щелепою. Кашалот з громовим плюскотом упав у воду. Він кидався по поверхні хвиль, намагаючись скинути із себе липучі руки-присоски кальмара. Прокинувся дидбан-зіндж і заволав молитву смерті не своїм голосом. Повискакували на обидві палуби люди. Кричали й плакали, молились, мов перед смертю,– всі наслухалися розповідей про кашалотів, що ковтали кораблі!
А кашалот, осліплений присосками кальмара, стрибав по хвилях з легкістю дельфіна. Був же він довжиною не менше нашого корабля! Ось, нарешті, кашалот розчавив нижньою зубатою щелепою голову кальмару і з багатою здобиччю занурився під воду…
Як тільки не славили Аллаха купці й моряки за порятунок від "кашалота-людоїда"! Ти б послухав, о мій шейх, що вони вигадували про величину кашалота! Коли ми припливли в Занзібар, вони, тверезі, свідчили і присягались Аллахом, що кашалот був такої величини, що наш корабель міг спокійно проскочити йому в пельку! Інші говорили, що кашалот вів проти корабля цілу зграю морських зміїв-людожерів, кожний не тонший за барило і довший за вітрильні реї! Ніхто і не хотів слухати моєї оповіді про те, як усе почалось і як виглядало насправді…
Може, вони краще тебе роздивились?.. Адже не можуть стільки людей помилятись?.. Тим пак, якщо вони не п'яні?
Можуть, о шейх! Коли я перебував далеко на півдні, де Лужок стоїть, може, всього на десять пальців нижче, ніж у Басрі – Високопоставлена, там на берег викинуло дохлого кашалота. Ми розітнули його, бо він був зовсім свіжий і не смердів. І в череві в нього знайшли щупальці, шматки м'яса і дзьоби велетенських кальмарів! Найтонші шмати щупалець-рук були товщі за моє стегно! Я сам виміряв мотузком. Дзьоби, схожі на папужачі, більші за голову барана. Я взяв їх собі до пам'ятки, та довелося мені тікати… І я все покинув… Отож, слава Аллаху, і друге чудо виявилося
лише байкою. Бо інакше б рівно через рік після мого виходу з Багдада, на відстані трьох днів корабельного ходу, потрапив би я на вечерю кашалоту-кораблеїду, чи, може, кашалоту-людожеру!
Два роки довелося мені витратити, перш ніж потрапити на батьківщину птаха Рух. Ти ж, певно, раніше від мене чув, що птах Рух підіймає слона в повітря. Пташенят ніби він годує диким буйволом. Так ось: на острові Мадагаскарі, де, може, ще й сьогодні водиться птах Рух, немає слонів. І диких буйволів немає! А птах Рух у деяких місцях водився. Тільки він безкрилий, як страус. Але зросту, як жирафа. Я пройшов багато фарсахів по Мадагаскару, повсякчас важачи головою, але ніхто вже не бачив живого Руха. В далекому закутку Підгір'я біля червоних скель-останців у височенній траві я знайшов шкаралупу від двох яєць птаха Рух. Я їх заховав у корзину, обплівши тонкими травинами, і поскладав у них різне зілля. Так було зручно пояснювати тубільцям, чого я прийшов до їхнього краю – шукаю цілющі рослини. Хочу навчитись лікувати, але грошей для навчання не маю… І всяке таке. І справді, я потроху навчився допомагати людям різним зіллям. Тільки кожен раз чаклуни ставали на заваді – випитували, підбурювали признатись, чи не чаклун я… Вони ревно слідкували, чи не говорю я яких заговорів, чи не роблю яких магічних рухів, коли готую зілля. Та я ніколи не піддався, жодного разу. А вночі удавав, що сплю. Як я шкодував, що не навчився хоч трохи чаклунської мови у Н'кумбі! Бо, виявляється, він був родом з Мадагаскару. І серед кількох племен я бачив одне такого ж кольору шкіри і виду статури, як у нього…