Я ж на мигах і кількома словами спитав, а де живий білий слон, чи є він? І всі вони почали мені пояснювати, що це єдиний білий слон. Інших слонів, тобто живих, білих немає. Є дуже світлі, майже білі. Є дуже темні, майже чорні. Але геть білих немає!..
Я думав, що ми побудемо день-два в печерах та й підемо кудись далі. Однак плем'я лишилося надовго.
Ми ходили й спускались, мов у колодязь, у долину за здобиччю, а жінки тягали й тягали в печеру гілля, ліани. Всяке паливо. Мені зрештою все це набридло. І я хотів піти назад, до моря. Мені здавалось, що я добре запам'ятав дорогу і сам відшукаю зворотний шлях. Та мене не пустили. Пояснювали, що ось-ось почнуться зливи і один я пропаду в горах.
Мені не вірилось, що в дощі я можу загинути. Навпаки, зрештою оживу, прийду до тями. Тільки коли вилились небесні води на землю, зрозумів, що вони зовсім не пояснили мені тієї небезпеки, яка чекає під час зливи в їхніх горах! Спочатку піднявся страшний вітер. Він підняв з усіх гір хмари сухого листя, дрібних, та й великих гілок, пилу. Серед дня настала справжня темрява. Слава Аллаху, їхній знахар ще з ранку корчився і щось белькотів, і тому ніхто й нікуди не подався. І мене не пустили. Вітер трощив велетенські дерева і переносив їх на сотні ліктів. Кожним таким деревом могло забити найбільшого слона, мов якогось кота чи собаку! Внизу в глибокій долині велетенські стебла сухого бамбука під поривами вітру качалися, хилилися, терлися й вдарялися одне об одного. І ось від тертя в кількох місцях вибухнули клуби білого диму, білого як молоко. А тоді вже крізь хмари диму виривались і танцювали гострі язики полум'я. Дим з ущелини піднімався все ближче й ближче до нашої схованки. Я злякався, що ми подушимось. Та дим зупинився десь, не досягши, може, людського зросту до нашої печери. І в цю мить з темного, чорного нічного неба вдарили на землю не цівки, не ручаї, не струмені, а суцільні ріки води! Спочатку ще діяв вітер, і вода зливалась на землю похило. Спочатку щомиті спалахували блискавки ї вдаряли молоти грому! Від тих ударів двигтіла гора і зі стелі печери сипалися маленькі камінчики. Та неймовірна гроза швидко покотилася на схід, а водоспади усією вагою били з неба по землі, по рослинах, по тому живому, що вціліло від спеки.
Без перерви вода лилася п'ять днів. І невелика була різниця між днем і ніччю. Бо і вдень у гроті ми запалювали вогонь, аби хоч щось бачити…
Їжа у нас була, палива вистачало – лише від усякої отруйної гидоти доводилось боронитися. Чого тільки не наповзало, щоб сховатись від зливи –змії, павуки, скорпіони, якісь ящірки, хробаки…
Лягали спати, обклавшись огорожею із тліючого вугілля. І весь час хтось вартував. Потім на кілька днів дощі скінчились. Викотилося сонце. Все зразу ж навколо почало буяти зеленню, вибухати квітами. Де й взялися птахи, защебетали, засвистіли, затуркотіли! А які запахи, які аромати! Хто не чув, як розквітають, як духмяніють квіти в індійських нетрях, той злиденний бідак, навіть якщо в нього в лавці стоять геть усі найдорожчі благовоння з усього світу! Потім знов падали зливи, били водоспади з неба об землю. Як стало легко дихати, рухатись! Але спати по ночах я вже не міг. Опівночі я завжди прокидався, споглядав зорі та місяць, слухав нічні крики джунглів.
Всього не переповіси, що було в гірських хащах до того часу, поки не скінчилися великі зливи. Тоді вони відпустили мене. Я їм подарував обидва ножі й топірець. Вони ж мені – добрий лук і стріли. Та ще й до стріл отруту. Отруту на птахів, отруту проти хижаків. І цілу купу річкової жорстви різнобарвної. А то все були камінці червоного сердоліку, зелено-червоного кривавику, смугастого агату, слоїстого оніксу.
Коли я з проводжатими дійшов до верха, з якого було видно океан, вони поклали мені в корзину різного зілля цілющого і два кавалки воску, кожен з баранячу голову. Але була одна морока – з одягом. І моє дхоті, і сорочка, й штани під час мандрів подерлися, розповзлись і зітліли… Повернувсь я до Калікута в спідниці з деревного лубу… Ну а повернувся я до міста вночі. Прокрався до порту, проплив по річці і виліз у Дар-ель-Арабі… Це було наприкінці місяця канун аль-авваля 7, коли сонце стає найближче до Лужка 8…
О Аллах! Милостивий і милосердний! Скільки ж на тобі гріхів! Скільки порушень шаріату!!! Ти коли-небудь думав, замислювався, о мій неймовірний друже, скільки на тобі гріха?! Яким тягарем впаде твоя грішність на тебе в день Страшного суду?!
О му'алліме! Якщо в людини немає душі, а в душі – Аллаха, ніяке виконання закону не може бути благочестям… Але знов же, не для суперечки, а для ствердження правди я прийшов до тебе…
Та повернімось до мандрів. Ще тільки раз тобі, о шейх, скажу про дикунів. Усі кажуть: "Дикуни, дикуни, погані, .. вбивці… нечисті, дурні". Знав, добре знав їхній старійшина, коли викинув алмази в прірву, що це алмази! І врятував мене від смерті.
Бо коли я повернувся, мене допитували, де я був у нетрях, чи не бачив я людей, які з дна ріки чи ставка виймають камінці: лали, сапфіри чи ще які?! Я їм говорив, що погано пам'ятаю, бо від спеки щось мені з головою вчинилось, і я вдень спав, а вночі ходив по джунглях. І почав їм усе, що вночі бачив і чув, розповідати. А що було вдень – ніби я не пам'ятаю! Тоді раїс і каді прикликали знавця каміння з фортеці раджі. Він переглянув мої скарби і сказав, що всі вони з ручаю, який за другим пасмом гір. Місце там дике – нічиє. Дикуни туди забрідають зрідка, а селяни майже не заходять. Там багато змій та інших небезпечних створінь. І він купив у мене один камінчик за два динари. Потім на базарі золотарі казали, що камінець він подарував раджі, а той йому віддячив десятьма динарами!
Мене посадовили у в'язницю у дворі раїса. Удень я відсипався, а вночі молився від півночі до самого світанку. Робив вигляд, що роблю омовіння піском, і молився. Звикли всі до мене і моїх молитов, бо я жодної полуночі не пропустив. І пам'ять не підвела: лише разів три я чув нічну молитву – тахаджуд від руббана, а всю пам'ятав слово в слово! А потім я влаштував зікр. Особливо я дошкуляв сторожовим. Коли вони засипали, я закликав їх славити Аллаха! Я в собі відкрив чудову здібність – досить мені було поспати один раз на добу повну морську трьохгодинку – я більше сну не потребував. Хоча міг ще вдень трохи покуняти – навіть стоячи, притулившись до чогось, щоб не впасти. І я всіх своїх сторожів виснажував безсонням; коли ж вони спали, не дивлячись на мої заклики, тоді я починав кликати раїса, щоб він покарав несумлінного слугу.