— Мій друже! А ти хіба не відмовився ударити києм да'ї-ісмаілітів?
— О шейх! О му'алліме! Коли один з них напав на мене, я вдарив його стрілою, я метнув у нього ножа! Не можу бути катом! Але повстати проти наруги треба! У тих бідаків було стільки каміння в руках, що якби вони захотіли каменувати своїх наглядачів, то над тими піднявся б цілий пагорб кам'яний!.. Але продовжу свою оповідь, бо далі трапилося зовсім неймовірне. Старший наш довго чекав, поки ми надивимось на той жах. Нарешті наказав відходити і наздоганяти. Ми пішли майже невидимою звіриною стежкою, що змією закручувалась по лісистій горі. Дерева осипали додолу попечене листя, квіти і недозрілі, засохлі плоди. Ми просувалися поволі – весь час розгрібаючи сухе листя і опалі гілочки. Ми боялися змій – їх звідусіль повзло в незліченій кількості. Коли ми переходили безлісим схилом поміж голими чагарями, нам відкрилася друга долина, в яку спустили воду з озера. Де пройшов потік – все було голе, жодного куща, жодної травинки.
А над замуленим руслом потоку лежали, мов колоди на дров'янім базарі, мертвяки. Просто серед неба. І їх довбали птахи. А які ближче до кущів, тих шматували шакали і гієни. Це все серед білого дня, при шаленому сонці і чистому небі! О шейх, ти розповідав мені про могили зінджів-африканців на каналах і греблях Шатт-ель-Арабу… Пам'ятаєш, тоді, на багдадській сафіні? 3 тими неграми так чинили ми, мусульмани. Бо ми правовірні, а вони чорношкірі раби-погани. Вони не витримали і повстали! В тій же долині одні індуси мордували других індусів гірше, ніж негрів-рабів! Одна кров і одна віра! І ніхто не повстав, ніхто не обурився!
…Ми наздогнали плем'я під вечір. І тут була велика новина – без нас жінки здибали в хащах робітника-втікача. Він був зовсім без тями. Жінки напоїли його, обмили страшні виразки і рани на руках, ногах і на голові –певно, його били києм. Поступово він почав приходити до тями. І дивився з жахом, як наші мисливці засмажували й підкопчували кількох здоровенних змій – здобич сьогоднішнього дня.
Мені було страшно їсти зміїне м'ясо. Тому я витяг рештки акулячого м'яса, останній кусень, і поволі розжовував його затверділі, мов кора, волокна. Все плем'я весело присунулося до багаття і почало ласувати підкопченими зміями. Піднесли і втікачеві. Він перелякало заверещав і відштовхнув від себе шмат зміїного м'яса. Я подумав, якщо він не хоче змії, бо її м'ясо нечисте, може, він візьме акуляче м'ясо.
Та й від мого пригощання він затулився руками. Значить, і я, і мій наїдок, і дикі люди, і смажена змія для нього були скверною. А брудна вода, яку йому давали наглядачі, жменя липкого рису і кийок на голову – були благом? Бо то від своїх і то добро! А порятунок від чужих – погибель?!! О шейх, якби мене в дитинстві вчили читати й писати, я був би добрим учнем! Та мене вчили більш жорстокі вчителі – обставини… І смерть втікача-робітника мене навчила: хочеш жити – їж усе! Він помер під ранок, як і більшість тих хворих, що я бачив. Може, за годину до смерті він здер із себе залишки дхоті, і до вогнища покотилися блискучі камінці завбільшки із горошину –ціла жменя. Так зблизька я не бачив алмазів, та зразу зрозумів, що це таке. Проте я вже мав халепу із камінням, о мій шейх, у Басрі! Мені кортіло залишити собі хоча б один камінчик, та я стримався і, зібравши все докупи, віддав уранці старійшині. Я все ж до кінця не подолав себе і, показавши камінці, на мигах пояснив, що хочу лишити собі ті камінці. Старійшина зневажливо і невдоволено замахав рукою і пояснив мені, що камінці безбарвні і небезпечні, бо вони із поганого місця, де багато смертей. Він викинув їх у прірву до одного. Як гарно вони спалахнули під променями сонця! Певно, я не зміг приховати свого жалю. Щоб заспокоїти мене, старійшина показав, що коли ми прийдемо до білого слона він дасть мені дуже красиві, різнобарвні камінці. Мерця ми віднесли подалі і лишили на відкритому місці. Він був чужинець, і вони не збирались його ані спалювати за звичаєм індусів, ані ховати в землю.
Жінки під охороною найвправніших мисливців принесли з долини воду в бамбукових трубках, ми почали снідати, і я з великим смаком з'їв свою частку копченої змії.
— 3 того дня я ніколи не сумнівався і не вагався – їв усе, чим мене пригощали.
— Невже ти порушив усі заборони шаріату?!!
— Всі, о мій шейх, о мій му'алліме! Крім однієї – не їв людського м'яса…
— Невже й таке було?!!
— На островах, що далі за всі острови, де водяться білі папуги, я жив півроку з племенем людоїдів…
— Як же тобі вдалося відмовитись і лишитися живим?!!
— Я їм пояснив, що ми, араби, від людського м'яса стаємо євнухами. А те плем'я дуже боялося чоловічої неплідності. От вони мене й пожаліли… Та повернімось, о шейх, до моєї подорожі в Індію… Наш перехід до "оселі білого слона" був преважкий. Весь час доводилося стерегтися змій. А вони на ту спеку були такі швидкі, що випереджали в бою і шулік, і мангустів! Сам бачив! Усе відбувалось навпаки! Наша шкіра порепалась, кровоточила, сочилася сукровицею. Нас обліплювали всякі комахи. В молодих жінок пересохло молоко і немовлята сконали. Ми йшли через напівголі ліси. Якби ти знав, о шейх, який жах споглядати голі дерева, опале сіро-зелене листя! І воно шаруділо під нашими ногами так сильно, що ми не могли підстерегти здобич. До напівзасохлих водопоїв у глибоких долинах ми боялися спуститись, бо там зібралося багато великого і небезпечного звіра – дикі буйволи, носороги, слони, кабани й ведмеді, тигри й леопарди. От ми й живилися зміями, рідкими птахами та вряди-годи білками й мавпами.
Нарешті, після важких випробувань і горя, плем'я вступило на високу гору. Південний схил її був дуже крутий, з безлісими червоними скелями та урвищами. Вузькою кам'яною стежкою ми піднялися до середини гори. І потрапили у величезну печеру та кілька височенних гротів, з'єднаних з нею отворами. Отут, у печері, я й побачив "білого слона". Це був, дійсно, слон! Завбільшки із справжнього слона і справді білий. Тільки був він висічений із каменю. А поруч каміння і тло, на якому його вирубали, було червоне. Я думав, що слон фарбований у біле або тло фарбоване у червоне. Та з часом, як відбив трохи каменю і там і там, потаємно, звичайно, і опустив у воду – то камінці які були, такі й лишились. Вибачай, о шейх, що я збився – знов скажу тобі про білого слона. Досконалість різчика каменю була неймовірна –слон був справді наче живий! Все-все в ньому було наче живе – і очі, і вуха, і зморшки на череві, і нігті круглі на ногах. А на червоній скелі поруч слона ще де-де лишились якісь клапті кольорових малюнків – там були і рожеві і блакитні лотоси, і папуги, і голі красуні, і навіть змії… Я був і вражений, і приголомшений таким витвором, і водночас у розпачі – перся через стільки гір, долин, я не знаю скільки фарсахів протоптав, щомиті наражаючись на небезпеку, щоб побачити не живого білого слона, одне з чудес Індії, а витвір незрівнянного індійського майстра! Плем'я ж поклало до ніг слона дикі фіги, горіхи, стручки солодкого дерева і навіть якісь рожеві квіточки у в'язці! Я й не бачив, коли те жінки відшукали. Самі не взяли і дітям не дали. Я згадав, що й у мене лишилося два кокоси. Я тільки тепер згадав. Бо не я ніс корзину – всю поклажу несли дівчата й жінки. Мене аж обпекло – та як же я забув про кокоси! Може, в них ще збереглося "молоко" і воно б урятувало життя якійсь дитині. Витяг я кокос і поклав до ніг слона.