Линви корзини, слава Аллаху, не тріснули. Та з неї все в одну мить вилетіло на всі боки. 3 порожньою корзиною і топірцем у руках я миттю скочив на ноги і обернувся до напасника. А то був волохатий чорний ведмідь. Він на мене не звернув більше ніякої уваги, а заходився гризти в'ялену рибу. Гриз і випльовував. Поки я отямився, він пережував мені половину риби. Я не міг довго думати: ще хвилю – і він дожує моє добро і завершить моєю головою. Швидко висмикнув руки з петель корзини. Обіруч вхопив топірець, підступив збоку і щосили потнув звіра в голову. Він упав на черево і обхопив пробиту голову своїми страшними пазуристими лабетами. Так їх стис, що не можна було з них видерти топірець, Тому довелося кінчити його хашашінським ножем. Як велить шаріат, я порізав йому жили на шиї і облупив його. І що дивно, я його білував, а з пащеки в нього смерділо вином, як від монаха-п'яниці. Не встиг я позбирати своє начиння і скласти в корзину, як уже над галявиною закружляли шуліки та грифи. От мені б такий зір! Коли далі пішов з галявини і озирнувся, то в кущах помітив гостроносі полохливі морди шакалів. Думаю, що поки піднявся на наступну гору, то від ведмедя лишився тільки кістяк. Найбільше клопоту було з пазурами – довелось їх по одному обрубувати сокирою.
Ще два дні після нападу п'яного ведмедя я простував через гори на схід. І кожної ночі навколо мене ходили хижаки, кожної ночі на мене чатувала смерть. І я не міг спати. Відсипався вдень, при світлі сонця, де-небудь під скелею, серед товстих гілок. Посплю годину-другу і знов іду. Важко було –так хотілося спати! Дійшов я до маленького джерела, що витікало зі скелі і падало вниз у ковбаню. Її береги були витоптані слідами всіляких тварин і птахів. Тут я відчув, що далі йти не можу – падав від сну! Впаду, засну і загризуть мене якісь гієни чи ведмеді! Видерся на виступ скелі просто врівень з цівкою джерельця. Тільки мавпи тут мене дістануть чи шуліки! Напився досхочу і ліг на виступі спати. Спав майже до вечора. Прокинувся –бо сонце спустилося над верхами дерев і вдарило мені в очі. Поглянув униз і просто зомлів – під скелею стояло кілька зовсім чорних, довговолосих, мускулястих лучників. Луки у всіх напнуті. Добре, що не ціляться ще! Я підвівся поволі і руки звів догори, пальці розчепірив – мовляв, без зброї. Один сивоволосий показує рукою: "Спускайся вниз". Довелося спуститись. За корзиною і топірцем вони самі полізли. Повели мене кудись через зарості бамбука звіриною стежкою. А страшно йти через зарості бамбука – висохлі стовбури і листя аж дзвенять! Невеликий вітер їх розгойдує, а вони стукотять одне об одного колінчастими стовбурами, наче мерці кістками барабанять! Привела в їхнє стійбище – великий грот під скелями. І страшно мені, і дивно – бо всі голі – і діти, і жінки, і чоловіки. Ну хіба то одяг: смужечка лубу спереду і ззаду? Але що найдивніше – чорні, майже як зінджі, а волосся довге, хвилясте і носи або звичайні, або довгі.
Та найбільше здивування було від появи двох старих голих мисливців –та це ж мої калікутські знайомі! Посміхаються, тиснуть мені плечі, запрошують до вогнища. Яке то було щастя, що вони куріпок смажили! Дуже боявся, що доведеться щось нечисте їсти! По трапезі питають на мигах, куди я йду. Я відповідаю, на мигах, звичайно, що йду подивитись на білого слона.
Вони показують: "Приєднуйся до нас, ми теж туди йдемо!" Зрадів дуже, що разом з ними піду. І похвалив себе, що підібрав все своє начиння, навіть попсоване п'яним ведмедем. Витяг ракушки з корзини і поклав перед їхнім старшим. Вони мені на замін меду цілу коробину. Показую: "Не міняю! Вам дарую!" Зраділи вони, а особливо жінки й дівчата. Все миттю розподілили між собою і почали прикраси майструвати. Тієї ночі я спав спокійно. Та лише настала північ, прокинувся і не спав, може, одну трьохгодинки, як на кораблі. Щось сталося зі мого під ту жахливу індійську спеку – опівночі я прокидаюсь і довго не сплю. І по сьогоднішній день. Не дужі зручно. Проте можу без особливої напруги споглядати зорі. О мій шейх, не думай, що я гну кирпу перед тобою, але ті шляхи, якими ходив чи плавав, знаю по зорям, по сонцю і по місяцю. І коли споглядаю зорі, згадую завжди тебе, о му'алліме! Давно в мене така думка виникла, може, рік на шостий мандрів – побачу всі дива, що хотів, повернусь у Багдад, розповім правду людям на своїй вулиці і на своєму кутку. А тоді смиренно спущусь у достославну Басру до шейха і стану його учнем. Бо він-той чоловік, що за неправильні знання не знущатиметься, виправить, а новим знанням навчить! Але повернімося до моїх пригод у нетрях. З отим маленьким плем'ям мисливців ми пішли трохи на північний схід.
Спекота не вщухала. Вони боялися пожежі бамбукових заростей. І тому йшли навпростець, через важкі гірські переходи. Коли подолали найвищу гору і почали спускатися, то виявилось, що далеко внизу, в долині у висихаючому озері комашаться кілька тисяч людей. Мені дуже кортіло подивитись, що там таке. Та й молодим мисливцям праглося побачити той людський мурашник. Старші порадилися і дозволили нам під проводом і при повному послуху моєму калікутському знайомому спуститись униз, дивитись на все до вечора. Увечері ми мали наздогнати плем'я на потаємній стежці.
Спустилися найкрутішим схилом, щоб у разі небезпеки нас не могли наздогнати чи схопити. Коли я добре все роздивився, що робиться внизу,– я здригнувся від жаху. Ким я був десять років тому – хлопчиськом. Але й тоді зрозумів, що всі вони смертники! Самовбивці! Озерце лежало на дні ніби глибокого казана між крутими горами. Лише на південь був вихід із глибокої долини. Певно, туди витікав ручай із озера. Та люди ліктів на двадцять вирили у м'якому камені хід і спустили воду. Ще й тепер проходом виносили бамбуковими відрами воду і виливали далі в долину! Це в той час, коли все навколо догорало без води! А інші голі робітники через той же прохід приносили звідкілясь із долини воду для пиття і їжі. Над тими, що приносили і виливали воду, стояли озброєні наглядачі. Однак найбільше людей було в самому озері. Власне, у рідкій скаламученій гижі, що лишилася від озера. Ті нещасні гребли намул у густого плетені корзини і несли на великий рівний тік на схилі гори. Той схил був найдалі від нас. На току вони вивертали намул із корзин і розрівнювали шаром, може, з пів ліктя завтовшки. Смертельне сонце одразу перетворювало намул на суху, порепану й претвердющу кору. Інші голі люди каміннями розбивали висохлий намул. Курява здіймалась над ними така червона, що здавалось, ніби то горить земля, і вся вона огорнута кривавим димом. Та, знов же, найбільша курява підіймалася над рештками, крізь які просіювали битий і висушений намул. Часом вони, ті раби нужденні, виймали якісь дріб'язки. І зразу ж біля них з'являлись по два, а то й по три наглядачі. І кадіб з книжкою та терезами. Деяким з тих бідолах, що знайшли щось, давали невеликий глечичок води!.. О шейх! Не вір ти ніяким казкам, що лали та діаманти лежать купами в долинах та ущелинах Індії і їх звідти дістають при допомозі хитрощів – кидають облупленого барана, на нього налипають самоцвіти, а потім орел звідтіля виносить барана. То дурниці! Дурять навмисне довірливих та невігласів! За кожним лалом такі сльози, такий піт і кров, що не вистачить ніякої уяви собі подібне збагнути! Вразило мене, о шейх, те людське юрмище. Наглядачів було не більше сотні, їхніх слуг може, удвічі більше. А робітників як зерна на току! Наглядачі не тільки воду пили, коли хотіли, а ще й голову собі поливали і лице, щоб освіжитись. І жоден трудар не підняв руку на своїх мучителів!..