Я певний, що, якби я захотів змагатись з Замойченком з цього приводу, він узяв би се за особисту образу.
Замойченко, значить, подавав надії.
Я поділився з Полею своїми здобутками. Вона, з свого боку, балакала з Безродним. Сей худорлявий, смугляво-жовтий парубок ще більше підходив до наших планів. Коли Замойченка можна було підкупити грішми, то Безродного, так би мовити, ідеєю страждання. Замойченка звабила "отдєльность" "важних", а Безродного — їхня таємність і надзвичайна самотність. Він ніяк собі не міг уявити, як можна прожити хоч три дні в такій самоті.
— Ну, б'ють, пушай б'ють. Ну, книжок не дають, проходки не дозволяють... Пущай. А як-таки ні слова ні од кого не почути. До нас заговорить, мовчиш, як німий, та тольки одвертаєшся... Служба тоже не свой брат... Посади мене так, так на другий же день усе б виказав. А вони так наче і нічого. Походить, сяде; посидить, ляже... Дивиться в стелю і щось пошепче; посміхнеться, похмуриться. Так наче хтось з ним другий єсть у камері. І таки, мабуть, єсть. Не прості люди. Так переказувала його слова Поля. І він теж, як і Замойченко, непохитно вірив у те, що вони "не сознаються". Сила "їх" була поза всякою конкуренцією. Мало того, сила ся носила характер неземний, надлюдський. А що їх стерегли так пильно, так се була одна "безполєзность", "вони" були дужчі за грати, замки, стіни, дозорців. Я певний, що для Замойченка, Безродного та навіть всієї тюрми й Гнилятина нічого не було б дивного в тому, якби в одну ніч "тайні" раптом десь зникли. Все було б ціле — і грати, іі стіни, замки, двері, дозорці б стояли на місцях, а вони все-таки зникли. "Такой народ!"
Вони були тайною, загадкою. А всяка тайна — се безмежність, це е бе"одня, в яку можеш вмістити все, що хочеш і можеш. І всяка тайна, як безодня, вабить до себе всіх — і старих, і малих.
Ми спочатку боялись, як би наші розмови з дозорця-ми н< звернули на себе уваги начальства. Але хутко васпокоїлись, бо переконались, що "важні" цікавлять не тільки нас, а весь город, ї не тільки ми, але й жінка поштмейстера, і міщанський староста, і інші не раз так само закликали Замойченка "на румку водки" й розпитували про "государствених тайних".
Замойченка така увага й пошана од "порадочних людей" підіймала у власних очах. Він уже вважав нижче своєї гідності мастити чоботи дьогтем і чистив їх не інакше, як тільки ваксою. Він мусив купити собі нову "хуражку" і широкий лакований пояс. З дозорцями шпани "уголовних" йому вже не личило вступати в якісь фамільярні відносини. Коли він балакав з ними, то дивився кудись понад їх вуха і неуважно жмурив очі.
Але, не дивлячись на се, від Замойченка можна було більш усього довідатись про тайних.
І Замойченку не було проходу. Біля воріт тюрми, на базарі, у себе на Безболотній вулиці, коло церкви, монопольок він завжди мав круг себе слухачів. І від його в цікаво й довірчиво роззявлені роти й вуха розходилась тайна і набирала якісь фантастичні форми в простодушних головах.
На базарі серед перекупок майже одногласно держались тої думки, що се були царевичі. Цареві брати, які хотіли оженитись з мужичками і мужикам після того дать землі. Пани перелякались і "здєлали їм амєну", себто набрехали на їх царю, а цар їх за се засадив тепер у Гнилятин в тюрму. І будуть їх держати тут доти, доки не сознаються. Ну, а вони, "конєшно, що не сознаються". Чия візьме, невідомо, а дай бог, щоб цар побачив панську неправду.
Бували навіть випадки, що з околичних сіл приїжджали селяни спеціально за тим, щоб провідати "царевичів" і, на всякий случай, скоріше других захопить землі, якщо царевичі вийдуть і почнуть роздавати.
В вищих колах трохи інші форми мала ця тайна. Поштмейстерша була переконана, що се були експропріатори, які збирались ограбувати їхню пошту. Недурно вона два рази підряд — два рази! — бачила у сні двоє синіх поросят з лисячими хвостами. Двоє синіх поросят з лисячими хвостами і дві ночі підряд! От і кажіть, що сни — бабські вигадки і не віщують правди!
Пристав до двох поросят відносився скептично; у всякому разі, не ставив їх в такий щільний зв'язок з арештом невідомих. Але він добре знав тепер, що то за суб'єкти ходили "а ним завжди, як він іноді ввечері завертав до солдатки Яриии. Раніше він підозрівав тут ревнощі, особисті чуття, але, виходить, пахло "государственим". З сього приводу пристав, як казали, збирався писати рапорт про революційний заколот у Гнилятині й Гнилятинському повіті, а також про свою діяльність і небезпеку для свого життя, на яке було вже кілька замахів. Говорили, що приставу вийде якась нагорода і повишення по службі.
Батюшка о. Контатов вважав невідомих зa антихриста і його диявола. Щиро він так думав чи ні, але в проповіді він принаймні так пояснив мирянам і гаряче радив усім висповідатись і причаститись. Для сього навіть звелів швидше полагодить церковну кружку, яку перед тим диякон Гундосов розбив в "нетрезвом виде".
Ми з Полею тільки посміхались, чуючи такі балачки. Але у всіх балачках нас тішило одне: всі — і вищі, і нижчі кола — цілком визнавали надзвичайність наших товаришів. У всіх, — чи ворогів, чи прихильників, — була несвідома повага і страх перед сими таємними, могутніми людьми. Всі без всяких дебатів, як цілком природну річ, визнавали, що сі люди — люди іншого світу, з іншими чуттями, розуміннями, бажаннями, з іншим відношенням до всього.
Але справа з утечею посувалась дуже помалу. Минуло з місяць, а ми ще не могли навіть рішити, до кого краще підходити з пропозиціями: до Безродного чи до Замойченка.
А власне нашій рішучості дуже заважала одна обставина, а саме те, що Везродний і Замойченко займали пост в різні черги. Коли підмовити навіть обох, то й те мало би помогло, бо коло одної камери в той час стояв би Замойченко, а біля другої Курка; коли там Безродний, то тут Струк.
А як провести по коридору повз камери уголовних? Як вибратись через ворота, де стоїть сей здоровенний Серьога?
Коли б вони сиділи водній камері, все-таки було б легше. Але що про те думати!
Ми ламали голови і вдень і вночі. Поля навіть схудла і все сиділа біля вікна, дивлячись у тюремний палісадник. В квартирі, як звичайно, стояла тиша, і чути було, як осінній дощ з свистом носився в голих вітах дерев. Перед ворітьми тюрми світили ліхтарі, і видно було, як швидко збігали вниз по склу краплі води. Видно, як вітер шпурляв дощем на всі боки, наче стояв серед вулиці і одбивався од когось, хапливо повертаючись то сюди, то туди. Від сього язички ламп у ліхтарях миготіли, пригинались і почували себе неспокійно. Ми теж почували себе неспокійно. А ті двоє, таємні й невідомі, жили собі десь там, за мурами, в клітках і, певне, й не догадувались, що було круг їх і через їх. І ніхто навіть не бачив їх, крім адміністрації тюрми.