— Мої ідеї зо мною.
— З тобою, а ти на волі?
От, маєте! Ніби як людина має якісь ідеї, так неодмінно мусить бути в тюрмі.
Та до чого тут воля? Ну, я на волі, так що з того? Нічого... От і вся аргументація.
— Слухай, Полю, не будь дитиною, подивись в очі дійсності, як доросла, розумна людина. Годі забавок, фантазій, час покинути все се і братись до справжнього життя. Ось я подам на височайше прохання, щоб прийняли в університет, давай поберемся, і будемо ж й т й. Ти сама бачиш, що ті люди, котрим ми так всею душею віддавались, не такі, якими малювала нам наша фантазія, їх таємність нас вабила. Коли таємність сю знято, дійсність стала перед нами цілком... Годі вже нам бавитись з єврейчиками, дворниками, не личить се ні тобі, ні мені. Всьому своя пора... І небезпечні сі забавки. Добре ще, коли віриш, а тепер се тільки без глуздя. Подумай, що було б з твоїм батьком, якби нас якось запідозрили і забрали. Я тільки тепер чую жах. Що ми робили?! Раптом Поля встала.
Я знаю, мені не повірять, але я мушу бути правдивим. На всі мої слова, на всі докази вона одповіла ось чим:
— Мій батько — мерзавець. Чуєш? Ти знаєш, що він бив "чорного"? Ні? Він разом з старим жандармом вів усе се з ними. Всі його жалоби — брехня і політика. Він чекає тепер нагороди за свою мерзоту? Добре! Завтра він її матиме... А ти... ти такий же і ще більший мерзавець, ніж вони! Ти гірше темних перекупок, гірше всеї сволочі, що злорадствує! Мерзавець!
Повернулась і вийшла.
Що я мав робити? Якби я хоч вдумався був в її слова, в її погрозу, я б, може, якось інакше реагував на те. Але я навіть не звернув уваги на її слова: "Завтра він її матиме".
І дійсно, вона нагородила старого свого батька! Я сам більше вже її не бачив, все оповідав мені Макар Авдійович.
Вранці приїхав полковник. Поля була спокійна, тільки така бліда, що аж Макар Авдійович звернув на те увагу, і все допитувалась, де будуть здіймать "показанія" з "політичних". Макар Авдійович, як дочці, сказав їй і навіть дозволив зайти в сусідню кімнату, щоб послухати. Якби він знав, що думало те дурне, пришелепувате, жорстоке створіння! Він би її власними руками придушив на тім самім місці, де вона його так благала дозволити заплямувати його непорочну двадцятилітню службу.
Хто ж міг думати, хто міг хоч на хвилину допустити таке божевільне, дике, що таїла вона в собі.
Допит почався об одинадцятій годині, а Поля вже сиділа в сусідній хаті з десятої. Уявляю, що там було з її хворобливою, нервовою фантазією!
І ще, на біду, Макар Авдійович умовився з полковником, щоб привести "важних" разом в контору. Одного допитувати, а другий щоб сидів у сусідній хаті.
Як треба буде, щоб можна було зробити зараз же "очную ставку". Поля ж се знала.
Все йшло як слід. "Чорного" привели з темного карцера (він сам не хотів звідти виходити, поки його не посадять в окрему камеру). "Білий" спочатку зам'явся й не хотів іти, але потім роздумав і таки пішов. І зустрілись вони добре, подали руки один одному, щось поговорили.
Полковник уже сидів, як Макар Авдійович пропустив у ту хату "білого", "чорний" стояв біля вікна і посвистував, дивлячись вгору.
Все йшло якнайкраще. Чути було, як заговорив полковник, потім "білий". Нічого напруженого або ворожого в голосах не чути було. Спокійно, мирно.
І раптом... голос Полі! Макар Авдійович був і забув у клопоті, що вона сиділа там, у задній хатинці. Почувши її, він перший мент не знав, звідки вона взялася. Але зараз же згадав і так і задубів. Сказилась вона, чи що? Що їй там треба!
А голос її все дужче та дужче стає. Доходить до крику1 Полковник теж щось крикнув.
"Чорний", Струк і Курка, що були там, повернулись до дверей і здивовано прислухались.
Макар Авдійович не витримав, шарпнув двері й вийшов. І яку побачив сцену!
Поля стояла перед полковником і кричала на його:
"Мерзавець, кат, єзуїт!" Тут же повернулась до "білого" і кричала, що йому сором, що він не сміє говорити що-небудь, що мусить боротись, триматись товариша. "Білий" стояв блідий і нічого не розумів.
Полковник якраз устав, як одчинив Макар Авдійович двері. Він був цілком спокійний. Нічого не говорячи божевільній, він, наче нічого не сталося, повернувся до Макара Авдійовича і сказав:
— Арештуйте цю дівчину. 1 виведіть її зараз же звідси, вона заважає роботі. А з вами я потім буду балакати.
Я не берусь описувати, що пережив бідний Макар Авдійович, примушений арештувати власну дочку. Він казав, що все потім наче снилось йому. Наче в сні пройшло, як Поля ще щось кричала, як називала його, батька, мерзавцем, як дрижала вся, як підскочила до полковника 1 хотіла чи вдарить його, чи що, і як полковник спокійно скрутив їй руки, вивів до Струка та Курки і пхнув її їм.
Дикий, безглуздий сон!
Але "чорний" і "білий" рішуче одмовились давати "показанія", заявивши, що навіть смерть не примусить їх до того.
І дійсно, божевільна заразила й їх своїм божевіллям.
Їх усіх трьох в той же день випровадили в губернію. І се., як казав полковник, була його ласка до старого бідного батька.
Їх судили, і всі троє пішли на каторгу. Макара Авдійовича од служби одставили за "нарушеніє", і він тепер хворий, старий, самотою дожива свій вік на хуторі.
У Полі, як чув я недавно, сухота, і вона не доживе навіть свій строк каторги.
Так вона нагородила свого батька, так добула жона собі свободи!
Але я можу тільки дякувати тій історії. Вона примусила мене після того задуматись і критично поставитись до всяких фантазій і таємностей. Вона рішуче штовхнула мою натуру з хибної дороги на правильну путь. І з сеї путі мене вже не можуть зіпхнути ніякі "ідеали, народи, проблеми" й інші дитячі таємності. Я — помічник прокурора і горджуся тим!