І от ми стали готувати те "значне". Ми більше не сварились з Полею за дурниці, і обоє тільки й думали про тих двох.
Звичайно, що свої приготовання до втечі ми робили дуже обережно, конспіративне. Ми повинні були, насамперед, добре орієнтуватись в тій околиці, яка була круг "них". Найближче стояв, розуміється, Макар Авдійович. Поля могла бути абсолютно певна, що він їїбатько. Та ж витягнута постать з проваленими грудьми, ті ж ґудзики-очі, неспокійні, шукаючі, клопотливість, непосидливість.
Що ж до Макара Авдійовича, то він був рішуче збитий з пантелику цими двома злочинцями. З початку до кінця він натикався на несподіванки. Перш усього, він не знав, як їх записати в книги. "Вони" ж категорично одмовились назвати себе і не хотіли ніяк зрозуміти, що так же не можна: кожний арештований мусить бути записаний в книгу, інакше виходить, що він ніби не сидить в тюрмі, а прийшов у гості.
Далі "вони" поводились не як підлеглі йому, а як господарі всеї тюрми. Прикрикують на адміністрацію, вимагають мало не "на витяжку" стояти перед ними і щохвилини грозяться скаржитись за звичайні тюремні сильні вирази.
Взагалі, се не арештанти, а якісь принци інкогніто! Сиділи ж всякі "політики", — його тюрма не якась сільська буцегарня! — але таких птиць йому ще не доводилось бачити. Се одно наказаніє господнє, а не арештанти.
Ми були цілком задоволені з його оповідань. Звичайно, се не аптекарські ученики.
— Ну, а як вони? Що вони роблять?
— Вони? Вони нічого не роблять. Що ж вони можуть робити? Книжки їм заборонено давати. І взагалі, такі накази про їх...
Тут Макар Авдійович схаменувся і одмовився балакати про "їх". З губернії наказано, щоб ні "вони" ні про кого нічого не знали, ні про "їх" ніхто нічого.
Ми кілька разі" підступали до його, але все кінчалось тим самим.
З сього боку, значить, були серйозні перепони. Серйозність ще тим побільшувалась, що на ніч ключі від камер "важних" одбирались не в контору, а відносились до самого Макара Авдійовича.
Тоді ми потихеньку почали пробувати грунт біля доюрців. їх було четверо коло "важних". Самі камери буля на різних кінцях коридора: коло одної стояли по черзі Василь Курка з Панасом Замойченком, а коло другої Данило Струк і Безродний. Струк і Курка були за старших.
Курка був маленький, руденький, похожим на патла-теньку хатню собачку. Завжди посміхався, лащився, але міг укусити якраз у ту хвилину, коли найменше сього чекаєш.
Струк, навпаки, — високий, товстий, тупий і через тупість страшенно упертий. За кожним словом лаявся матюками і після кожного матюка тихіше додавав:
"Прости господи".
На їх стояння біля "важних" вплинуло так, що вони стали ще уссрднішими і цілком непідступними. (Тому сприяла ще й надбавка по два карбованці в місяць аверх мичайної платні).
З ними ми постановили бути обережними. Але За-мойченко й Безродний подавали деякі надії. Замойчен-ко, правда, був занадто хвастовитий, а стояння біля "государствених" рішуче закрутило йому голову. Він тепер інакше не ходив, як заклавши ліву руку за пояс і поважно задравши догори кирпате лице, за яке його иали "двустволкою".
Перша моя розмова з ним вийшла зовсім невдачною. Вш вертався саме од "важних". Я ввічливо зупинив його і запитав:
— Ну, як же там ваші "тайні"? Мовчать? Замойченко холодно й недбало кинув на мене згори поглядом і строго промовив:
— Прошу не касатьця. Воспрещсно государственим приказом.
І важно проплив повз мене.
Але я вжив іншого методу, і Замойченко пом'якшав. Зустрівши вдруге, я зачав розмову з того, що здивувався, як може він, Замойченко, киснути тут, у Гнилятині, коли міг би з його дотепністю, справністю і розумом бути у губернії найменше старшим поліцейським. Такий вступ не видався йому ні штучним, ні хитрим, бо він якраз сам був тої ж самої думки про себе. Навпаки, він охоче підтримав тему нашої розмови. Ми саме проходили повз мою квартиру, й я запросив його до себе на "румочку водки". За "румочкою" він зовсім скинув, немов свою шинелю, поважність, трошки навіть засоромився, сідаючи в крісло, яке я підсунув йому, і розбалакався. Правда, коли я знов обережно торкнувся "важних", він знов споважнів, але на цей раз уже, видно було, не думав таїтись.
— О, ето люди! — навіть закрив він повіками очі й покрутив головою.
— Інтересні?
— Отдєльниї люди!.. —(Це мало значити "дельнме"). —...Самі настоящі!.. Хвактическиї люди...
— Та невже?
— Вєрно слово. Нікада не видав таких. Ругатьця? Боже спаси, ні вони, ні ти не смєй. Трудно, конєшно, ну, здержуваться нада, потому государствений приказ — буть вєжлівим з ними. Е, ето не шпана смердяча...
В голосі його чулась гордість і самоповага.
— Ну, а здорово тоскують?
— Тоскують?! Що ви! Зачем тоскувать! Ето там какойсь хвартовий січас рікомандацію наводить начииає. А у нас етого нема. О, нєт! Що ви? Хе! — Він, безумовно, навіть трохи образився. — Етого в нас не полагаєтьця. Сердятьця када-ні-када, ето вєрно, ну, тоскуать не прімєчательно нікада. Мой больше сердитьця, — гарячий. Вчерась ето приходять до його господін смотритель. "Ви, — говорять, — дєлали заявленіє иащот книг". — "Дєлав", — каже. "Ну, так што книги отказани, не будєть вам книг... Када б ви були послушні, вам би дали книги". Як загориться мій: "Ага, — говорить, — ну, так скажіть їм, що я плювать на їх хотєв!" — Замойченко озирнувся, нахилився до мене і таємно, пошепки пояснив: — На жандаров, значить!..
І в шепоті сьому у всякому разі було менше прихильності до "жандаров", ніж до "важного".
— А када другому, "білому", сказали, дак той, — говорить Курка, — тольки глянув і нічого не сказав, как будьте без вніманія. Ми їх звемо "білий" і "чорний". Мой — "чорний". Вони ж не називаються, всьо рамно как без імені. От как це стуло або румка, скажем, так і они. Видно, мають діла за собою!.. Ну, между прочим, не взнають, как їх звуть. Одна безполєзность ето — книги, утіснєнія і всякоє такоє. Не взнають. — Він у цьому був рішуче переконаний, і йому навіть смішно та нудно було дивитись на силкування свого начальства. — Не такой народ! Ето їм не шпана, що дав раз-два у зуби — і зводьтесь, всьо вам і виклав. Отдєльний народ, стойкий, — політика, словом. Нікада не сознаютьця.