Ніхто не знав, скільки вона сліз вилляла під калиною, стояла до півночі й дивилася на зорі, місяця не було тоді, темно-темно, тільки ці зорі миготять. Скільки вона не плакала, але батько сказав — і все. Встала вона раненько, підійшла До матері і знов заплакала. І вже без сорому випалила: "Мамо, я ж його не люблю, я з ним і не гуляю, нащо ж ви мене віддаєте вже заміж",— заплакала і мати, та й усе. "Уже домовились, приїде його батько, чого ти з його хочеш, він славний хлопчик, привикнеш".
Ну й десь так у кінці грудня приїхала вона з Андрушівки 1 Що бачить: на подушках висить біле плаття, внизу гарна кайма на йому. Вона аж затрусилася до його, вона ж його завжди хотіла, думає, це мати знов піддобрюється, як колись. А мати тихо та спокійно: це Гриша приніс, в неділю розпишетесь,— бачить, мати рада така. А Ярина в сльози і криком почала злість зганяти за все, що вона пережила, і щоб ви погоріли, і щоб вас вогонь спалив, де ти видерлася зі своїм вітчимом. Мати ще цього не чула від неї, почала на неї сваритися, почала плакати. "То, може, тобі лучче буде, як підеш від цього вітчима".
Було так, що посилають її просити на весілля, не йде, просили самі. Людей було дуже мало своїх, тільки родичі, а там повзнавали і ближні, і дальні, вже й у дверях їх повно — що ти будеш робити. Тут за своїми аби встигав, то один, то другий кричить: "Цьоцю, сюди несіть, сюди". А з тими, що на вулиці, то вирішили так: поставили жінку, щоб раздавала в руки, вони ж трохи пристаралися, з молочарні виписали сиру, сметани. Але хіба всіх нагодуєш — де там, ну то й не весілля вийшло, а мука. Відгуляли там скільки в неділю, і дівчата, й хлопці в понеділок ще догулювали, а Яринка пішла на роботу, бо це таке виробництво, що вихідних не потребує.
Але життя в них чогось не клеїлось, Яринка соромилася, а там дівчата позмовляються та підсміюються над нею, що, бач, вже заміжня, хоч це ще воно й не так було. Але подумати — то так.
Через два тижні перевели її Грицька на більший пункт, у Котельню. Ну, думає Яринка, слава Богу, є причина відкара-скатися. Виправили, поїхав. Дали їм другого зава, і вони працюють, нічого, замість того, щоб сумувати, чи що, якось виходило навпаки, весело було, хотілося робити, хоч були такі, що ляскали язиками, але на Яринку це не дуже впливало. Коли ж їде їхній завідуючий в Андрушівку на нараду і питає, що Гриші передать, я ж його побачу,— нічого, каже. Коли увечері приїжджає, такий веселий, його, певне, похвалили там, чи що. "Ага, привіт від Грицька, готуйся, в неділю приїде за тобою". Ой, Боже, вона ще ж ніде не бувала із дому, куди ж їй, що вона там буде робити? В той час була у них материного брата Костя дочка. Вони всі повмирали, одна залишилась Манька, це була Яринчина любима сестричка і подружка, жила в них, і вона з нею завжди шепотілася, ну як по секрету все. Сказала матері й Мані, мати почала готуватися, збирати, що там у неї було. А вони з Манькою готуються навтьоки. І от настала ця неділя, мати, бачить Яринка, вже готова, скриня стоїть серед хати напакована, а біля скрині всяка всячина, постіль, посуд. Ну все що треба. Яринка собі тільки думає: так, так, готуйся. Повдягалися з Манькою і висунулися з хати — ніби зустрічати. А там гайігули до няньки, з якою робила раніше в яслах. Ніхто не міг подумати, що вони там. Ця жінка була бідна, самотня, чоловік її помер, і двоє дітей теж повмирали. От поприходили, розказали свою мету. Жінка розсміялася, дурними їх зробила. Але вони все одно сидять, думають, приїде Грицько, посидить та й поїде назад. Проте самі не знають, що робиться вдома.
Приїхав її Гриць білими кіньми, якийсь ще багач задержав,— от і примчали з гонором. Ну ждали, иедали, вже й пора.
Вітчим лютує, а мати розсердилася і давай шукати її по селу — село велике, трохи гористе. Вона, бідна, до одної тітки, до другої, а їх було п'ятеро. Ніде нема. Йде бідна мати сама не своя. Думає, дай зайду до Павлини, вона ж і близько. Вони побачили і на піч, за ними тільки занавісочка гойдається. Мати помітила і зразу до печі, а палиця добра в руках — отоді вона вже їх хрестила палицею вздовж і впоперек, тоді вони запам'ятали ті випроводини. Ще й її бідній Маньці попало. Йдуть вони попереду, а матуся з палицею. Вже з обіда звернуло, сніг тане, сонечко гріє. Яр вони минули, а там ліском. Яринка так любила той лісочок: з одного боку городи на гору, а на горі хати, а зліва лісок теж на гору. Як там було гарно! Весною, тільки злізе сніжок, маленькі струмочки збігають, і зараз же вискакують тоненькі ніжки, як ниточки, а на їх жовті квіточки, немов дзвоники, а потім рожевий ряст — схиляє голівки до землі, а за ними фіалочки, немов хвильки, синіли по траві. Вони такі маленькі, але такі привабливі, що ніхто не міг пройти байдуже. А між ними біло-рожеві маргаритки. Вони в траві, як зірочки у вечірню пору на небі. Боже, чого там тільки не росло, салат зацвітав — вони завжди збирали його на борщ. Та й в осінь теж було хороше. Там Дуже горіхів багато росло,— от як украдуться з Манькою, то вже наполосують тих горіхів і довбуть, як білочки.
1 це якось так потепліло, аж дивитись не можна. А соромно: як це в хату зайти і що говорити. Ну зайшли вони в хату,
поставали, як пеньки, дурні такі, самі собі наробили. Ой, що ж говорити. Понадуваті, заплакані — матінко рідна! А мати ж дорогою начитала, що дурний буде, як не поїде, якщо ждати буде. Але стоять у порозі обидві, і слів нема Дивиться Гриць та кисло посміхається, а дядько, такий смішний, питає, а котра це твоя жінка. Каже Гриць, вгадайте. Вони були однолітки, тільки Манька висока, а Яринка нижча, і вона трошки бідніша. Дядько кажс, оця, мабуть, бо стидається. Ну почали сміятися, жартувати, пообідали. Та й час. Яринка стала плакати, мати теж Думає, ніколи не била, а на прощання й побила. А варто було. Нехай *й перепало, то ще й Маньці, бідна вона.
От вони й їдуть, Яринка взяла з собою будильиичка і цілу Дорогу його крутила, а дядько сміявся з неї, а Грицько був трохи надутий. Дядько коні жене добре — от уже й Котельня близько, було до неї кілометрів вісімнадцять, так що доїхали скоро. їй страшно, думає, що ж вона там буде робити, чуже місто, чужі люди. Але ж дядько сміється, не бійся, каже, тут Уже далеко не втечеш.