Що її радувало щоранку, як біжить з сестричкою,— яка природа: спустяться від церкви — ставки, зелено, йдеш, душа радіє, то там, то там рибка плюсне, хвильки підуть кругом і зникнуть. На липах над ставком вороння як каркне та підніметься, наче чорна хмара, закриє небо над ставком. Жінки з сапками тягнуться і дітей тербічуть на руках, на плечах. Ох, думає, на її голову. А Мороз принесла хлопчика на плечах, звався Митя. Оце що хочете, те и робіть, я його забирати не буду. А він такий слабенький, навіть ніжки припухли. Ну й нарешті діждалися. Написала на списочок дев'яносто шість дітей таких, що вже й до школи можна, не тс що в садочок, і п'ятнадцять діток малих, і дали одну няню. Костик Павлину,
Дуже добра жінка, намучена бідою, у неї помер чоловік і двоє дітей за один рік Оце була її вірна помічниця, як мати, бо з нею всю біду переносили вдвох. Завідуюча мала свої турботи, а повариха була дуже добра, з душею жінка.
От настане ранок, починається робота. Кожного потрібно було переодягти, для кожного торбинка на вішалці, формочки виймали, а домашній одяг клали в торбинку. Переодягалися, на сніданок їм давали відро молока на всіх дітей. Кого не пошлють, приносять тільки піввідра. Кричить Желіхівська, а де те,— то впала, то ще щось, то хтось перестріне та нахабно нап'ється з відра. Тоді зав посилає її, йди ти, може, в тебе совість. У неї совість то є. Але вона теж боїться. Оце була роботонька. Переодягни дітей, сніданок, і по молоко галопом. Ну і їй тоді нав'язали це відро кожний день. До обіду в неї були ігри, садок великий, було де з дітьми погуляти. Навчили їх на курсах там усяких ігор. В котика-мишки, гуси, платочок та інших забав. Не було у них тоді ще ні барабанчика і ні ранкової зарядки. Побільше намагалися ходити в походи, аби відвести дітей подалі від кухні. Тяжко було ходити в поході — дев'яносто шість дітей, це було сорок вісім пар, поки вистроїть з перших рядів до останніх, то перші вже повалили стрій. Починає з задніх до перших. То вже задні роз'їхалися. І так всю дорогу — чи на ІЬть на бережок, чи в сад до ставка. Ну й поки помаленьку туди и назад, то якраз обід. Після обіду була робота, виносили Розкладачки в сад: що було трудно — це вкласти спати. Мухи Де давали спокою, треба було брати вербову гілку і наганяти від дітей хоч трохи цих в'їдливих мух. Іван Миколайович заходив з лікарні кожний день. Чого вона найбільше боялася, Це коли лікар сказав: ну, дівчата, потрібно дітей постригти. Ну Що ви, Іван Миколайович, мене мамки з'їдять. Нічого-нічого не буде; дехто з батьків були совісні, допомогли і самі це зробили. А деяких то й самим довелося чипіляти. Пообрізали і кучерики, і чупринки. Ну від деяких мам трохи перепадало, а деяким було байдуже. Були хоч тим раді, що їхні діти Доглянуті. Митя Мороз почав видужувати. По черзі залишалися з ним ночувати. То завяслами Желіхівська, то няня Павлина, а коли й повариха,— їх вдома нічого не зв'язувало. Вона сказала зразу, що залишатись не буде, вона боялася, бо тоді й сторожа ще не було.
Сонечко вже пригріло по-жнив'яному, запахло хлібом, пішли всі на жнива. Серпами жали, косами косили, і вслід жінки снопики в'язали і в копи складали, а то й косарка одна по полю бігає, коні тягають, а жінки вслід гребуть граблями і в'яжуть. Норма була, всі спішили, щоб більше зробити. От їй захотілося з дітьми піти на прогулянку на бережок на Гать. Там раніше було жито, а тоді вже його зібрали. Вона побачила, що там ще багато колосків. Тоді люди завжди ходили визбирувати, але не завжди вдавалося донести додому — як налетить об'їждчик, то забере з торбою — й до комори. Вони з дітьми назбирали по два пучки колосків, і вона пов'язала їх кожному. Діти були дуже задоволені такою забавою. І вони рушили назад. Потім вона задумалася, куди їй з цими пучками, де вона їх діне. В садочок нести — що там з ними будеш робити. Собі забрати вона не мала права, їй попало б по закону. Минули вони садочок, пішли на Мальованку, а там була контора колгоспу. Спрямувала вона дітей у контору, і склали там у кімнаті всі колоски. Голова колгоспу сидів за столом. І раптово встав, витріщив очі, думає, що воно таке. Та й їй стало не по собі, думає, може, вона що зробила дурне. Вона тоді давай свою шайку збирати назад. Так це несподівано сталося. Аж тут голова як гукне: добавить дітям хліба! З якою радістю вони бігли до садочка, їй дуже хотілося похвалитися своїй завяслами Желіхівській, і Бліндар, поварисі, й няні Павлині, що їм для дітей добавляють пайка. Яка це для них була радість. І добавили. Замість затірки повар варила вже галушки, і по більшому шматочку давали дітям хліба. Вони всі були раді.
Попрацювала Яринка до листопада в садочку, а там змінилися її плани чи, може, просто сказати, не по ній це була робота. Перейшла вона працювати на молочарню, це тоді вперше у них відкрилася від Андрушівського молокозаводу. І прислали їм молодого мордатого хлопчиська завідувати,— і не кидати їй було, і не робити, сором'язлива вона була, гулять її не пускали, особливо вітчим в'їдав; вже як десять годин, то в хату не пускав, а яке ж це гуляння літнього часу? Ще ж видно, і місяця не побачиш, і зір ще нема, от баришня з неї й не виходила. Допікали хлопці і дівчата — мамина доня. А тут ще така робота, що світу божого не видно, товклися цілими днями,— одне слово, закрутитися можна. Він собою і гарний був, тільки Яринка недолюблювала таких — не пройшло багато часу, почав чіплятися до неї. Почав помагати крутити сепаратора, притисне руку. Вона цього нахабства не любила, а воювати кожний раз надощало, це ж робота. А жила Яринка недалеко від молочарні. То він уже познайомився з її матір'ю, а вітчимові що, аби скоріше збути, бо в нього уже свої дві дочки, Гкня і Женя. І почали її сватати за цього зава.
Приходить Яринка з роботи, і чогось їй закортіло під вікно, її калинонька висока була, підчищена, стара вже. Коли чує, в хаті розмова, аж надвір чути, як це вона прислухається, то балакають про весілля, батько розмахує руками, щось говорить, мовляв, якщо вона тобі до душі, то чого ж, я согла-сний. А мати говорить, щось я від неї нічого не чула, як це так, що ти задумав; батько в крик; а цей непрошений кавалер і собі — да, да, все буде добре. Обняла вона свою калиноньку і плаче — якби був її батько, то він, може, пожалів би, а цей ніколи не жалів. їй тоді все найшло на думку, який він, і ті відра, що він купив нові, бо в них були старі й великі, щоб носила воду. Вони як поїдуть у поле, а вона піде до криниці, прив'яже відро до гака, щоб не впустить, а витягнути не може. Цямрини низькі, криниця широка, страшно навіть глянути. От сяде під цямринами, обніме тичку руками і сидить, поки хто прийде та витягне, а поки донесе під гору — не питайте. Та скільки всього було, тільки матері вже не говорила, боялася. А тепер під калиною все згадала і наревлася, щоб ніхто не чув і не бачив, це був її захисток, калинонька.