Вона трохи помовчить, роздивляється мене, який я наїжений, а тоді продовжує:
— Генерал засміявся і каже, що він теж про це думав, мені твій Ніколай сподобався.
Далі (цього я найбільше боюся, бо й мені горло здушує) Шпачиха згадує сина. Вона до нього їздить, там тої дороги не стільки, як плачу.
— Я ж їм за ті тини пооддавала,— не плаче, а так приказує тітка,— а вони мені дитини не хочуть віддати.
Мені шкода тітки Оксани, але я не знаю, що діяти: сидить вона, нещасна й негарна, соває переді мною миски, тулить з руки в руку ложку немиту.
— Та він же скоро вернеться,— кажу. І хотілося б поторкати її за руку, щоб не сумувала, й не можу,
— Рук не було до чого прикласти, то вони тини пішли трощити,— це тітка про сина і дружків його.— Я ж їм, проте, й пооддавала.
— Ну чого ви, Оксано Романівно, вже ж недовго й чекати.
— Ох,— аж стогне тітка,— не знала б я тебе, Шпак, то все б у мене до ладу було.
Ще одна електричка простукає й затихне — що ближче до ночі, то їх чутніше. На роботу мені раненько вставати, тому й кортить уже забратися в свою хатину, де тільки й
меблів, що високий дерев'яний стіл (як сидиш, то по груди він) і диван з вилізлою пружиною посередині.
Завтра, я вже бачу, тітка не прокинеться вперед мене, як це в неї частіше виходить, і тихенько, щоб не розбудити, ладнатиму собі сніданок — чай, що скільки б та вода не кипіла, а віддає іржавими трубами,— і чутиму крізь двері, як важко вона одсапує вві сні.
Але до півночі товктиметься на веранді й буде промовляти до стільчика, ложок, які так і лежатимуть до ранку немиті.
У моїй хатині видко од місяця й снігу і тому якось урочисто. Лежу, про тітку думаю, яка вона там, при світлі жовтуватої лампочки. І коли це вдається, то довго не можу заснути...
Тітці зо мною клопоту є. Я ж, не гріх сказати, хлопець на виданні. Це вона так думає. Сама тітка десь із Білорусії, чи й ще далі, і сестра її в селище переїхала — щоб разом бути. То вона так дружить (приїжджих багацько тут) з декотрими — хтось до неї зайде, а то коли удвох з дядьком самі в гості виберуться. Дядько тоді мого піджака вдягає, винувато якось примовляючи, щоб я не журився, він заплатить...
То тітка мені з тих сімей і поприсватувала дівок. Раз приходжу з роботи, а їх повна хата сидить, телевізор дивляться. Сів, зіпершись на поруччя, боюся поворухнутися, а спина потроху дубіє... Може, воно десь і заведено так-, зібралися, під телевізор потанцювали, насіння полузали. Було ж мені потім з тими гульками. Дівчата бідові, де забачать на вулиці, самі навперейми йдуть. У них, бач, хати є, то треба ще й приймаків.
"Ти собі простішу найди,— казав дядько Микола,— а з цими не на вікуєш". І коли тітка змовчувала,— то такі вечори були, коли вона не хотіла займати дядька,— далі дратував її: *От у нас, в Сумській області, дівчата були! З тими можна — за любу душу!" Він саме прийшов з гостей і тепер сидів біля кочегарки в моєму піджаці і сердито покурював з рукава...
Мені вдосвіта рушати до електрички, щоб у місто їхати на роботу. Звиклося вже. Зимою ж таке, наче й не живеш. Оце
встав — темно, хіба тільки ліхтарики, як пробираєшся вуличками, поблимують через стовпів кілька, а це тобі й вертатись пора,— поночі. Літом же, то більше восени, коли по садках уже й людей не видко, бо попоралися, і димлять купи згрібаного листя, подекуди розкриваючись червоними ранами — вони й до ранку тлітимуть отак,— зовсім інше діло. Не поспішаєш, і здається тобі, наче в двох землях живеш неоднакових. По один бік — садки з хатами, по другий — високий ліс, і крайні сосни аж у небо дістають—немов сторожа тобі.
Що ближче до хазяйської хати, то більше думок про їхнього сина, де він там уже не є. Ясно ж і так, що недовго мені вікувати у старих Шпаків — хай-но тільки хлопець подасть звісточку, й гиля, квартиранте, на інші села. Але нехай уже, якось перезимую. Шпачиха, правда, була занедужала, зібралася в лікарню й каже, може б, мені краще буде до сестри перейти — у цій же хаті, збудованій у складчину, тільки двері нарізно,— а та б і наварила, і постелила м'яко. А чого ж, думаю, одне тільки, що спати там до дверей головою — чапатиме хазяйка серед ночі, неодмінно зачепиться, то який тобі сон. Я б то перебув, та жалко дядька Миколу, що він одненький зимуватиме той місяць.
Вже й надумався був, пішов на ті двері, рип у хату, а на тому ліжкові, де я мав оселитись, тітка з дядьком якимсь лежать повдягувані, балакають. Еге, думаю, вам не квартиранта тра, а діда доброго...
Аж це, бачу, мої хазяї обоє веселенькі сьогодні — з гостей Значить, буде всеношна. Одно біда: коли тітка сердита на дядька Миколу, то, мабуть, на зло поставить вгощення, а тепер не жди. Тепер тітці побалакати та виплакатись дай.
— Мені якби вернути ті года, як я ад'ютантом був,— ще з порога чую,— от би. І жили б ми по-другому.
— Та життя хороше,—одвертає йому тітка,— нема на що нарікати. Все добре, тільки нема за чим—без здоров'я й сина.
О, зараз дядько спиною смик — зготувався сердитись:
— Та вернеться син, чого ти!
— Синочок єдиний мій, пізній він у мене був,— просто так, без сліз, виказує тітка по слову.
— Все буде добре, Оксано, спиш, не треба.
— Так люди ж йому простили,— вище бере тітка,— за типи ті я пооддавала, а сина мені віддати не хо-о-чуть.
— Пізно вже, Оксано, не плач, все,— хоче поставити на своєму дядько Микола, та воно йому, знай, не вдається. Бо й таки. Каблучками нових, пошитих на вихід, хромових чобіт постукує, сам собі бадьорості завдає. Блідий такий сидить — Було б тоді думати.
— Я то думала, а де ти був? Ти куди дивився? — Проте сама й відповість: — На роботі ти був, тяжко робив.
Поки тітка крутнеться надвір і знадвору, а дядько пошар-гикає коцюбою у піддувайлі, щоб попіл прибити — тяга краща буде,— я прокрадаюсь в темні сінці, бо досі стояв на дверях та слухав, знімаю шапку й пальто.
Вертаюся, сідаю до столу, але не показую, що їсти охота. І так знаю: лягатиму не повечерявши.
З дядьком у нас таке діло. Він то мене любить, але коли що не по йому, враз одпече — глядися, дивись! Що моя мати, то й всяк у селі (хоч це й інше село), і дядько Микола: бач, не поступив, роби тепер на заводі. Таких треба. Але дядькові й любо од того. Бо ж він робочий. Ну, та цей піджачок його втримує трохи, а то й не знаю...