— Та яке там куштували,— піджартовував Петро.— Ви й пальцем, кажіть, не торкнулися.
— Та тепер хіба вгадаєш, як воно там було, йшли, йшли, а тепер знов ідемо.
Петро аж зареготав, бо бачив, що тітка не стільки вже й правду каже, бо й самій їй охота пожартувати, прикинутись, що забула. А може, й правда...
— Я то вас додому доведу, мені ж нічого,— підсипав пороху племінник,— але як вам взавтра на роботу, то це вже я не знаю.
— Та одчепись, лихоманко,— розсердилась тітка,— бо я тобі дам, як над тіткою сміятися.
— Я ж вам і кажу,— Петро,— як з дядьком Володькою пішли танцювати, то...
— А вони ж ту дитиночку та й муштрують,— зайшлася раптом плачем тітка Параска.
— Та про що ви балакаєте, тітко? — аж остовпів Петро.
— Як ми вже одтанцювали і Володька мені каже ходім подивишся на мого хрещеника, як він спить,— надривалась плачем тітка.— То ми прокралися тихо в другу кімнату, і справді побачила я дитинку Шевчукову.
— То чого ж вам плакати? — аж розсердився Петро.— Сказав вам що дядько Володька, чи як?
— Ох, горенько, що той Володька,— тітка потроху вже одходила.— У нього самого, бідного, дітей скільки років нема!
— То чого ж ви, цитьте,— шепотів їй Петро.
— Але ж угледіла я, як одежина дитяча лежала на стільчику, поскладуване все, попідтикуване — як у армії! — знов сльози найшли на тітку
Петро мовчав, бо не знав, що тепер їй казати, як утішати.
— Це як у свекрухи я жила, то чоловік її після армії порядки заводив у хаті, щоб усе по-армійському, а це ж дитинка, що ж ти їй будеш казати, що наказувати! Воно, біднесеньке, спатоньки спить, а ця одіж як жива, аж ворушиться. Ну де ж таке, щоб дитині вже з цього віку...
— Чого ж я й думаю, що ви після того не танцювали,— озвався згодом Петро.
— Та того ж
— Е, було б чого журитись.— Петро вже думав собі так, що й не йшов би на ті святки, якби знаття, чим воно все кінчиться.
— Але що ти будеш казати,— сумно повіла тітка,— як воно що не людина — то інший світ, і не накажеш нікому: роби так і так.
Петро ще мовчав, бо до ладу й не розібрав, що з тіткою таке скоїлося.
— Не візьмеш та й не накажеш, мовляв той...
Думав Петро: то тітка, йдучи до Шевчука, ноги високо ставила, жаліючи бити чорні, на низенькому каблуці святкові туфлі, а це, бач, так собі, навкидьки Як з роботи, коли в чоботях шкарб, шкарб. Не втерпілося Петрові, і він аж засміявся словами:
— А знаєте, як ви тоді банячка поставили на плиту? Я зняв, бо вже він зварився, а ви прийшли, покрутились, покрутились, та й знов банячка на вогонь.
Тітка й собі звеселіла трохи, але ще мовчала.
— А потім тато прийшли, то я їм нічого не сказав, а вони тільки запитали, звідки це паленим пахне.
— Та то ж таке вийшло,— тітка нарешті озвалася,— що я й не хотіла так робити, але щось я собі таке надумала, як Грицько,— ну, батько твій,— колись, ще малий, прийде, бувало, веселий, то я неодмінно встругну щось таке, щоб його ще більший сміх розібрав, і він, чорт, ніколи не сердився. А це придумала таке — банячка...
— Дивіться,— роздумливо мовив Петро,— це вже ж скільки років минуло вам і татові, й тепер воно все не так.
Тітка Параска аж стріпнулась, наче хустку з плечей скидала, і засміялась на повний голос.
— Але ж ти і хитренький: як та з ким танцювала — бачив
і куди ходила...
Біля майстерні Петро міцніш притиснув тітчину руку до
боку, бо тут світла повно і не треба, щоб хтось бачив, як тітка хитається.
— А ви ж як думали,— зовсім по-доросло му гомонів Петро. І вже вони далі сміялися обоє, радіючи з того, що такий
вечір сьогодні гарний випав і як вони колись банячка не могли помирити.
А з банячка того найдужче сміялись.
XIII
Шпачисі оті вечорниці, коли Микола приходить з кочегарки й починає згадувати війну ("Слиш, Оксано, це як я ад'ютантом був..."), чимсь-таки й любі.
Бо я хіба не бачу?
Он і вечерю хутенько ставить, то й мені, квартирантові, щось перепаде.
Дядько Микола в такі вечори одягає мого піджака,— хоч я бачу, як йому незручно: довго про щось розпитує мене у тісних сінцях, де ми всі роздягаємося, мнеться, аж поки Шпачиха не вистидає його,— і моститься до грубки на веранді покурити.
Я поки сідаю там до тушеної риби з буряками, поки їм, дядько Микола встигає уже чогось розсердитись на Оксану Романівну і криком питає:
— Чуй, Оксано, а як це ми з тобою в окопи німецькі попали?
Шпачисі чого боятися чоловіка — сама як мельничиха і на голів двоє вища од нього. Але давно я помітив, що вона й слова проти не скаже, коли дядька починає "холера мучити".
— Як це в окопи? — запитую, хоч не вперше мені таке: їсти рибу з буряками і слухати про війну.
— Та не в окопи, Миколо,— чути з їхньої хати тітчин голос,— ми тільки мову чужу зачули — а там метрів п'ять було, не більш,— і гайда.
— А, нехай, було б чого думати, нехай,— сердито одказує дядько, бо й те йому, що тітка догодила, не подобається.
То мені охота находить помирити їх обох, і я питаю:
— І чули, як німці балакали?
— Отак, як ось це тебе,— повертає до мене голову дядько, але в очі не дивиться...
Тихими зимовими вечорами, коли дядько в нічній,— а вечори справді тихі, хоч не перестають тукотіти електрички, рідше — поїзди біля лісу,— ми з тіткою по-своєму празни-куємо біля кочегарки, що розгонить тепло по всій хаті.
Вона тоді одягає в'язану теплу шапочку з кутасом (Шпак її убиває за шапочку: "Скинь, не чудуй людей, скинь"), на ноги — теж вив'язані з товстої нитки чопанці і аж молодшає.
Мені то добро: тітка понаставляє всього, що має. Наїдайся хоч на цілий тиждень. А вона все ходить, не перестає, по веранді, як кішечка, й сама до себе тихенько балакає.
Вже й попоїм та сиджу, не рухаючись, бо не встанеш, не підеш,— ще візьме розгнівається.
Це їй має самій десь охота прийти розказувати, як вона дядька Миколу за чоловіка взяла.
Там же й діла того, але ж. ^
— Він тільки хвалитися вміє, а забувся, що це я його до генерала приписала. Був там один лейтенант, усе заглядав до нас, дівчат, і до мене налазив. Хвалився, що беруть ад'ютантом до начальника. Його я зразу не злюбила. А якось раз зайшла до товариша генерала й сказала, що люблю я Шпака, хочу, щоб він був зі мною і візьміть його до себе ад'ютантом.