Отак вони й вертають додому, вже як смеркне. Тітка Параска одну руку тримає в кишені свого колишнього, ще повоєнного, піджака, а другою несе погнуте чорне відро. Петрові ніяк не спаде на думку спитати, нащо їй те відро додому перти, як можна в майстерні покинути?
Але вже без того відра і ніяк. Бо хто не йтиме, хто не гляне, то скаже: з роботи люди йдуть. Іншого разу то й повне відро несуть, на дві руки. Це коли голову мити вдома, то Петро з тіткою в кочегарці набирають води, річкової, кип'яченої.
Петро скільки б не ходив отак з тіткою, а все йому наче перший раз. Зиркне на неї збоку, нишком, і сам усміхається: його тітка в майстерні працює, не як собі, і вже Петро сам собі мовчки признавався, що він тітку Параску любить, хоч іншого разу то й не до любові. Як з отим банячком сталося, що в йому картопля поросяті варилась,— ізняв Петро повного банячка з вогню, а тітка прийшла та й знов його до плити, а воно, переварене, взяло собі й пригоріло.
З тою любов'ю таке, а це ж крутиться у Петровій голові одне, що він тримає в страшній таємниці од усіх, та й від
тітки Параски, і від неї найдужче.
Не в один такий вечір, коли вони разом ідуть з майстерні,— бо й сьогодні, напевно,— поглядаючи збоку на тітку, щоб вона не помічала, згадує Петро про свою таємницю, і юна йому здається найкращою в світі.
Механік майстерні дядько Володька був малесенький чоловік, як порівняти з дядьками, але добрий дуже, хоч ніколи не розбереш, що він там говорить: дивиться під ноги і швидко розповідає. Але кожне слово Петро розібрав той раз, коли дядько прийшов до них у гості, і ще були люди, і всі сиділи до пізнього вечора, а на вулиці літо стояло і все дуже пахло. А потім Петро не знати чого вийшов у двір, покрутився, постояв тихенько біля тину, аж це почув, мовби двоє людей гомонять скрадаючись. Скоро в жіночому голосі Петро упізнав тітку Параску, чужий такий, аж хрипкуватий,— а чоловічий, ясно було, механіка, дядька Володьки. Петро осмілився заглянути через штахети і побачив обох біля топольки, яку він позаторік сам посадив, вони стояли очима до очей і невміло трималися за руки, як це буває в дітей.
Петро не розчув ні одного слова, тільки й побачив наос-танок, як тітка Параска зіп'ялася навшпиньки, поцілувала дядька в губи і аж побігла до хати. Петро ще не виказував себе, бо соромно стало, що підглядав, а дядько Володька сів на лавку, зіпер голову на штахети (якби Петро простягнув руку, то якраз до чуприни торкнувся б) і закурив.
Після того вже Петро іншими очима дивився на тітку Параску і механіка дядька Володьку. Він і не сердився ні на кого з них, хоч у дядька є жінка своя, та й не те, щоб смішно йому коли робилось, як згадає собі поцілунок тітчин, однак його цей спогад якось ніжно за душу бере, а то, бува, тривогою обернеться.
Найдивиіше ж те, що на людях ні тітка Параска, ні дядько Володька не показують, що між ними, і вже Петрові думається, може, й неправда було оте, що він бачив увечері біля хати, і то вони, мабуть, на п'яну голову там стояли й цілувались...
Цього дня Петро вже зарані знав, що підуть вони з тіткою Параскою на іменини до Василя Шевчука, на п'ятдесят років, того вони й спішили поприбирати в майстерні ще завидка. Батьки поїхали "будою" з дядьком Петром у сусідній район до діда й баби, ждати їх отепер аж на ранок. А тітці Парасці самій ніяк було йти на іменини, щоб Петро не злякався сам удома, і вони змовились не розказувати батькам, де були, що робили, і це була така їхня таємниця.
Найперше вони в хаті повмивались, і руки помили, вже з милом, щоб соляркою не чутно було, і як Петро не думав, що тітка Параска вбереться гарно, вона зі скрині вийняла плаття просте й новішого піджака, синього, з тоненькими білими лініями.
Ішли вони ще й спішили, так само повз майстерню про-чимчикували, на стежку не сходили ніде, а все по соші, по камінцях, що вже біліли проти раннього місяця. Минули школу, а це й півдороги, якщо так міряти, скільки вони ще пройдуть. Петро ні-ні та й погляне на тітку Параску у новому вбранні, і йому аж смішно зробиться, бо в тітки чималенький-таки ніс, широкий, це б чоловікові якому, та й то не схотів би. Дивно, подумав собі Петро, що він же про тітку тільки всього й знає, що чоловік її пішов на війну молодим і там його десь поділо, нічого вони не надбали, а про дітей і мови нема. Тітці випадало то біля свекрухи бути, а то й так між людьми, аж поки до них не приїхала, до свого брата, батька Петрового.
Аж тепер Петро, на такій відстані від хати, уявив собі на повні очі, як живе у них тітка Параска. Та він і не думав, що таке може з ним статися — наче жалко чогось зробилось, хоч насправді, то й за чим жаліти, все ж добре, живуть, на роботу ходять, він у школу... Знову подивився на тітку Параску: так дивно вона трохи ходить, руки у боки відставляє, мов обіпертись на щось хоче, і ноги ставить по-чоловічому широко.
Тут їм уже десь і звертати з соші на стежку, і Петро мовчки показав рукою в той бік, де була хата Василя Шевчука. Тітка Параска теж повернулася у той бік, хоч думала обминути трохи далі, щоб мостиком перейти. Але Петро взяв та й перестрибнув канаву, де було важче, а тітка Параска за ним,— отак їм чи й не скоріше було. На подвір'я вони не зайшли одразу, бо тітка Параска давай там обдивлятися та обсмикуватися, наче боїться заходити,— переживає так, Петро добре бачив...
Вже як вертались, зовсім поночі поробилося. Де те небо, зірки ті де — щось таке діялось; чи на дощ, чи на холод який.
— Нє, але ж ви, тітко, й давали жару,— сміється Петро.— Я б і не подумав ніколи.
— Та... раз у рік стала до танцю, який там жар,— говорила тітка Параска.
Вона тримала Петра під руку, бо трішки її хилило то в один бік, то в другий.
— Розказуйте,— не вгавав Петро,— ще з Перегудою не так, а вже як з дядьком Володькою пішли танцювати...
Тітка сіпнула Петра за руку, щоб далі не говорив, помовчав уже. Але де там.
— Дядько Володька навприсядки, а ви кругом нього. Тепер у селі не всякий так і затанцює.
— Щоб же вдома не розказував, гляди,— тітка штовхнула ліктем Петра.— Наче й мало покуштувала, диви-но, а млосно...