Головні, західні, двері прикрашала по кутах і вгорі різьба — крини та виноградні лози. Зліва вгорі, на стику двох брусів луток, дерево було обгоріле. І вибаглива різьба в цьому місці осіла, обсипалась.
— Дідусю! Що ото? — Ілько кивнув на обгорілий кут.
— Ти що — вперше бачиш?
— Та я чогось не звертав уваги.
— То знай: — це трапилось тоді, коли Ізяслав помстився подільському люду та вигнав торжище на Гору до Києва. Казали, що то його вірні пси підпалили Поділ, щоб розорити людей. Між Глибочицею і Хореви-цею все вигоріло. А Параскева наша П'ятниця вистояла. Одвірки трохи підсмажились, і перша баня обгоріла. Але ми верхній обгорілий залом порозбурили і зрубали нові вінця. Тепер і не видно... Тоді була біда в нас на Подолі. Все навколо — тільки чорне вугілля та купи попелу. Як вітер повіє — здіймається курява, наче чорний туман...
Ілько уважніше, ніж перше, подивився на церкву. Здавалося, що вона міцно стулена із трьох бойових веж. Посередині найвища вежа. А по боках притислись нижчі вежі. Церква Параскеви по-старосвітському зрублена — всього в кожному зрубі тільки по одному залому. А тепер навіть у сторожових вежах по два заломи роблять. Зате Параскева була зрубана із товстенних болонків добре вистояного дуба. Зрубали Параскеву П'ятницю ще за часів князя Володимира Красне Сонечко. За сотню років будови стіни потемніли, покрились патиною, наче старе почернене срібло. І гонта на даху — і стара, і нова на першій бані над бабинцем почорніла і де-де із півночі поросла смарагдовим мохом.
Вони з великим зусиллям проштовхались через бабинець і головний нав до самої огорожі вівтаря. Огорожа між вівтарем і головним навом була в церкві Параскеви П'ятниці досить висока. Найвищому з родини, батькові, огорожа сягала по шию. Огорожа трималась рядом різьблених стовпів. Згори на стовпах лежала, теж мережана, перекладина. Посеред огорожі був прохід, закритий запиналом із паволок. Ліворуч від завіси на огорожі стояла велика ікона Матері Божої. Праворуч від проходу — ікона Ісуса Христа. Праворуч же від Спасителя — намісна ікона Параскеви П'ятниці. Ілько тільки на ці три образи й дивився. Бо Матір Божа була така лагідна й осяйна. І мальована найчистішими кольорами. А Спаситель дивився уважно й остерігаючи. І Він був виписаний яскравими, легкими і радісними кольорами. Ікона Параскеви П'ятниці мала розміри точнісінько такі, як Божої Матері і Спасителя. Проте письмо її було зовсім іншої руки. Тільки чотири кольори вирізнялись на дошці — червоний, жовто-вохристий, зелений та чорний. Стояла Параскева П'ятниця на весь зріст, хреста в правиці звівши до плечей, довгий червоний плащ спадає на чорну землю. Сукня зелена на ній довга-довга, і ніг навіть не видно. На подолі жовтою і червоною фарбами візерунок помальовано.
А на голові Параскеви — корона жовта з дрібними самоцвітами, зеленими та червоними. Лик святої мальований вохрою, тіні окреслені тонкими чорними рисками. І хрест також обведено різними рисками. По боках і знизу на підвищеному краю іконної дошки було вимальовано мучеництво Параскеви П'ятниці. І як їй свічками смалять попід пахвами, і як гаками тіло деруть, як кліщами ребра трощать, і як їй голову стинають. Зате внизу, у її підніжжя, показано славу святої — як у труну її покладають достойники, як з мощами труну Параскеви П'ятниці переносять до величного храму. По самому краю дошки, зразу за муками святої, з усіх боків були прибиті посвяти. То були маленькі срібні очі, вуха, п'ясті рук, кілька стоп людської ноги, маленькі срібні серця. Хтось замовив золотарям маленьку срібну лодію з вітрилом і прибив у самому нижньому куті ікони. Певно той чоловік потрапив у бурю на човні та порятувався.
Також було дві чи три давні срібні ногати. І один манюсінький, мов сонечко в тумані, златник Володимира Красне Сонечко. Його хтось прибив у правім куті найвище, де вимальоване хрещення Параскеви П'ятниці. "Ну, що очі, руки, ноги та серце — то це зрозуміло всякому, — думав Ілько, споглядаючи дари на іконі. — Це дякували за одужання, або прохали про одужання. А от за що чи після чого прибили златник Володимира Красне Сонечко?.."
їхня перлина у бармі підносилась ліворуч найвище, якраз проти різдва Параскеви П'ятниці. Перлина тихо світилась на почерненій срібній бармі серед дрібної мерехтливої зерні. Ілько дивився на свою "золоту перлину". І дуже дивувався, що ні жалю за нею немає. І якоїсь особливої радості теж немає. А так було якось дивно і спокійно. Наче як ото щось важке ніс, ніс і ніяк не міг донести. І вже, здавалось, сил не вистачить — от-от впаде! І раптом все скінчилося. Стало зовсім легко і спокійно. І слова такі Ілько не міг підібрати, щоб комусь це пояснити. Звичайно, якби хтось його спитав. Проте так ніхто й не здогадався про це спитати...
А піп Іван, ще молодий, але великобородий і пелехатий, громовим голосом правив службу. Що читав, що напам'ять говорив, Ілько добирав лише окремі слова. Бо та книжна мова аж ніяк не підходила для домашньої бесіди чи вуличної розмови.
Ще хором співали парубки. Сильно, дзвінко і суголосно. Кермував ними Стефан. То підіймав руки, то опускав, то лише стріпував кистями рук. Оце здивувало Ілька. Виходило, що їхній сусіда Стефан усе вмів у церкві — і хором кермувати, і робітників наймати, щоб полагодити дах, і знайти вишивальниць для поновлення плащаниці та вишивання корогов.
Як же Ількові здалося, що відправа буде відбуватись до безконечності, піп Іван завершив літургію. Він і дяк пішли у вівтар за пелени. І люди почали, штовхаючи оДне одного, підступати поближче, до образу Параскеви П'ятниці. Знову з'явився візник Стефан, вже зовсім в іншім образі, ніж керманич хору. Він стояв якось боком, щоб не виходило, що до нього люди хрестяться чи зазирають на нього. І тихо, але твердо, говорив тим, хто довго задивлявся на перлину: "Ходіть далі, дорогі люде, ви ж не одні такі цікаві". Хто його не дослухався, так м'яко і лагідно відсторонював, щоб і інші могли подивитись на "золоту" перлину. Але дивно, що почув Ілько. Одні казали: "Та вона зовсім не золота! Вона — срібна!" інші казали: "Диви! Вона справді золота!", деякі ж казали: "Та вона і не золота, і не срібна. Вона, як світло, світиться"... Ну цього Ілько вже ніяк не міг зрозуміти.