— Хіба ви, дідусю, його знаєте? — У відповідь спитав сусіда-кравець.
— Та як мені його не знати? Ми з його батьком в однім парубочім гурті гуляли. Він, батько його, найстарший був. І за вдачу його березою обрали. А я наймолодший парубкував. Його батько був одноокий. Бо він ходив на лодіях на Царгород. Тоді з воєводою Вишатою їх побили і полонили. Тоді Іванковому батьку одне око ромеї вирізали. Він у них три роки рабом був. Хоч з одним оком, та за три роки у грека-котельника добре придивився до ливарного діла. Як повернувся, то довго парубкував. Бо за кривого ніхто із дівок не хотів іти. Тих же, кого йому радили, він не хотів. Бо гидкі були. Нарешті, він одну вдовичку бездітну взяв за жінку. Вона йому породила купу дівок. Та, на щастя, останній — це хлопчик, Іван-коваль. І знаєте що? Всіх дівок так гарно видав заміж — всіх за ковалів! Жодного чужого зятя!.. Щасливий був батько!..
Отако балакаючи та неквапно ідучи, бо всі до дідуся примірялися, і підійшли гуртом до церкви Параскеви П'ятниці.
А стояли та стара церква за Житнім торжком зразу під самісінькою горою. Ще Ілько не народився, то його батько разом з іншими прихожанами зібрались і покріпили стовпами підніжжя гори. А ще раніше, як Микита і Михайло були малі, дідусь та батько біля церкви вкопали добрячі стовпи зі "смолки" і поставили на них дубове било. Та дуже зручно вибрали місце! Бо коли вдаряли киянкою по билу, вистояне сухе дерево гуло і дзвеніло, так що було чути на тому боці Глибочиці!.. Дідусь для того била шукав колоду все літо. Поки знайшов, щоб справді удар був дзвінкий. А візник Стефан, староста їхньої церкви, сказав, що било по-грецькому називається та-лан-тон! Навіть піп Іван такого слова не знав! Цікавий був той чоловік Стефан. Возив він і товар, і людей. І всякі речі по Києву (Горі) і на Подолі. А влітку, при добрій сухій погоді, коли добре втоптувались дороги, то через Клов возив гостинці від заможних городян до святих Печер. І з усіма міг залагодити справу, з усіма міг домовитись. І завжди був серед людей. Ось і зараз Ілько його побачив, що він виходить із південних дверей їхньої церкви. У тонкій білій свиті і щось під пахвою притримував. Пласке й загорнуте у квітчасту тканину, чи плат якийсь. Вийшов і щез, наче його й не було.
А до церкви Параскеви П'ятниці все підходили і підходили люди. Навіть на храм такого не пам'ятав Ілько. Впало в око ось що: було менше людей з їхнього кутка, а більше людей з лівого берега Глибочиці. І зовсім незнайомі люди, то певно, що аж із Копирового кінця спустились сюди.
Тутешніх і глибочицьких він не знав по імені, але добре тримав у пам'яті їхні лики. І сьогодні тих прихожан було менше, ніж незнайомих. Та перед самою церквою їх раптом зупинив Іванків батько. Він наче з води випірнув. Весь такий сіренький, гладенький. Тільки саме лице засмагле до червоно-мідного. І борідка невеличка, рівненько підстрижена. Свитка з доброго світло-сірого сукна. По-новому, по-новосвітському, пола на полу закинута. І на три цурки в петельки застібнута. Мружився привітно наче. По черзі всій родині Ільковій чи то кланявся, чи то кивав... Навіть Ількові, найменшому. Спочатку Ілько не добрав, що торгівець заторочив батькові. Потім до Ілька дійшло, що він, Грак-старший, наче вибачається. Але виходило, що він пояснює діло, а не вибачається за дурне.
— То я сидів з кумами в заїзді і прийшов пізно. Вона мені верещить, що Іванко з дому втік. Я її питаю, а чого він утік? Що він накоїв? Ну вона мені й починає, що мій та ваш змовились і помінялись ножем на птаха. Вона каже, віднесла птаха і забрала ножі назад. Я ж у неї питаю: куди хлопець подівся?! Ви ж самі знаєте — у мене він один син. Мені з дівками один клопіт та збитки. Треба вже зараз починати збирати їм на посаг!.. Ну, я беру ліхтар, патерицю та йду шукати Іванка. Аж на той край Подолу. А вже ніч! Питаю з Торжища стражів, чи не бачили такого собі хлопця. Вони кажуть, що бачили. Туди біг, до Ручая, до Пасинчої Бесіди, якраз після вечірньої служби... Ну я зразу докумекав, що то він до хрещеної. Прибіг туди. А кума не пускає! Каже — в дитини гарячка, пристріт стався. Він тільки заснув. Приходь, каже, завтра, а зараз не пущу. Хоч ти батько, а мого хрещеника не дам!.. Ну, ви ж її знаєте... Ну я й пішов додому. Довелось мою трохи повчити... Та от тепер я до вас пішов. А ви, сказали, пішли на службу...
— Слухайте! — Зрештою перебила його Ількова матінка. — Ваша жінка приходить і каже, що мій Ілько видурив за птаха ножа у вашого Іванка. Це — як, по-сусідськи?.. Як моя дитина збрехала, то доведіть! І не отут, під церквою, а підемо на куток до вас, чи до нас, і там і оголошуйте!
— Господи! Що ви таке кажете! Я ж оце й приніс Ількові кожа!.. А її ще вранці відправив на прощу до Печер. Нехай покається, що не повірила благословенню Алімпія!.. Скажу вам: Алімпій — чудотворець! Вранці оце прийшов до куми по Іванка. Вона каже, він спить, а ти йди та подивись! Я й дивлюсь — а там, де була виразка невигойна — чиста тобі шкіра! Тільки ледь рожевенька... Візьми, Ільку, ножа, ось...
При цих словах Ількові стало чомусь соромно. Але не за себе, а за старших Граків. І він відвернув голову, і побачив того підстаркуватого чоловіка з калитою. Того, що хотів чогось від Алімпія, а той не погоджувався. Потім саме він на стежці через болото про щось говорив із Алім-пієвими послушниками.
— Ой, тату, он той купець із калитою, що за Алімпієм ішов! Алімпій його і всіх благословив і відіслав. А нас із Іванком покликав із собою!..
— От бачиш, Ільку, як добре! Це ж Доброніг, знаний торгівець полотном та пряжею!.. Ільку, хлопче, забирай, ну забирай свого ножа!..
Але Ілько захитав головою і потяг матінку за руку до церкви. Дівчата зразу за нею. І вийшло, що Іванків батько став між жіноцтвом і чо-ловіками-теслями.
Зніяковіло здвигнув плечима, похитав головою і боком, боком поспішив до торгівця полотном. Чоловіки мовчки перезирнулись.
Батько звів брови вгору і огладив бороду, дідусь широко усміхнувся. Микита хитро усміхнувся і хижо оскалив зуби. А Михайло стукнув кулаком об кулак: "Знай наших!".
Вся родина підійшла до церковних дверей, бо мати з Ільком та дівчатами зачекали, поки підтягнуться чоловіки з дідусем.