Катерина складала в кутку на йолі ковдри і на них подушки.
Михайла не було — він спав на горищі в хліву. Вогонь у печі гоготів і викидав через устя в димник вогняні іскри, що летіли роєм у димник. Від тих іскор на самій сажі чорному, як ніч, димнику, спалахували час від часу червоні вогники.
— Тату! Я хочу зробити клітку. Можна взяти різаки, свердло і пилочку?
— Попрохай Михайла, — втрутилась матінка. — Він швидко і добре клітку зробить. Бо ти ще щось поламаєш.
— Мамо, та я ж хочу сам! Це ж мій дрозд, і я йому хату зроблю.
— Жінко, не переймайся! Нехай хлопець сам робить. Нехай навчається!.. Але пам'ятай: і свердлечко, і різаки, і пилочку — три-ма-ти рівно і прямо! Пилку не шарпати! А вести легко і рівно, і вперед, і назад. Пам'ятай це і не зводь із рук та заліза очей! Щоб око і рука робили одне діло водночас!
Знову на сніданок була густа пшоняна каша та вчорашні коржі. Але зате на кінець сніданку був не квас чи узвар. Мати висипала у здорову миску всі грушки-падалки, які приніс брат Михайло, а в другу миску — сливки. Невеликі, може, трохи більші від тернин. Але під їхньою чорно-синьою шкіркою була така медова м'якоть!
— Мамо! А меду? — Не втримався Ілько, обсмоктуючи кісточку.
— Мед, яблука та зілля ще не освячені. Завтра освятять — тоді ласуй! Михайло здвигнув плечима:
— Для чого до попина в церкву нести овочі, зілля та мед? Ми з вуєм із заповідного потаємного джерела здоровенну корчагу привезли. І вуй над усім врожаєм заговори проказав і водою джерельною все окропив. Хіба б я не освячене джерельною водою та не заговорене заговорами приніс би хоч одну дичку додому на свято?
Дідусь заступився за невістку:
— Заповідна вода охороняє і в діброві, і в полі. А в місті інша підмога — церква. Отже треба і зелень, і мед, і овочі ще раз до церкви понести та й посвятити хрестом і свяченою водою.
Ілько перший вилетів з-за столу. Кинувся у сіни у великім берестянім козубі шукати собі знаряддя. Бо в тому козубі зберігалися всі знаряддя, крім великих тесел і сокир та молотів і найбільших киянок.
Ілько в одну мить все знайшов: і прямий ніж-різак, і свердло, і пилочку, і найменший наструг.
Тепер потрібні дерево для денця, прути для решітки, планки для граней і добре, міцне і м'яке липове лико. Все це — на горищі в хліві. Там у них запаси добрі. І ліщинового прута, і в'язанки ошкуреної і цілої дніпрової лози-шелю-гу*, бруски грушевого дерева, липові, березові, соснові, ялинові та дубові дошки, окоренки сосни, дві дзвінкі плахи з ялинового стовбура і комлі з ялини. Все горище в них закладене різним деревом. Але стеля і стіни витримують той вантаж. Бо, на відміну від сусідів, дідусь зрубав комору і хлів не з плах, а з добрих болонків. І сволоки поклав дубові. Дідусь казав не раз Ількові:
— Онучку! Як приходить замовник на якусь теслярську роботу, то повинен бачити, що він прийшов до теслі. І не простого древодєля,
* Шелюг — різновид вербового чагарника.
а справжнього майстра своєї справи. Чому я весь час дивлюсь і перевіряю паркан, хвіртку, ворота? Тому, щоб усе було припасоване, рівне і добре працювало. Чому я вам усім нагадую, що не повинно надворі в безладді лежати дерево і знаряддя? Бо в будь-який час мають чужі люди бачити: тут живуть добрі майстри й охайні люди. Якщо ви їм замовите роботу, вони її виконають добре і чисто.
Так, дощок різного дерева тут чимало на хліві. Але ж вони неширокі і довгі. Поки він пилкою-ножівкою "перетре" від них шмат, то чимало мине часу.
Ілько почув, що мати внизу сідає на ослінчик і починає доїти Лиску.
Тільки матінка видоїть корову, то зразу треба відвести її в череду.
Ілько вже хотів спуститись додолу і спитати в дідуся, може, він знає, де може бути широка дошка. Та ще й чи липа, чи тополя, чи осика. Бо сам же дідусь повчав, що у березу, грушу, клен, дуб і ясен залізні та дерев'яні цвяхи йдуть препогано. А йому треба буде закріпити лозини не тільки в пазах, а й ликом та дерев'яними цвяхами. Добре, що їх повна коробка є. Брат Михайло якось одержав замовлення на цвяхи від шевців. Як узявся, то тиждень від верстака не відходив. Бо з того часу, як після Великодня сталася біда з батьковою артіллю, всі кинулися в будь-який заробіток. Мати тоді плакала, сестри журились, дідусь важко зітхав. Зате Михайло блюзнірствував: "Ну що? Чому святі не покарали зайд-лихварів?! Чому церковні болонки лихварі забрали собі на мовниці*, комори — на божниці?!". Поки хитрющий і обачливий Микита не гримнув на нього: "Цить, брате! Не оскверняйся словами і не наводь на нас гнів Божий! Бог правду бачить, та пізно скаже!". І брат Михайло, що на дух не зносив попів та калугерів, замовк.
А справа була ось у чому. Це вже дідусь розповів Ількові. Бо Ількові страшно стало, що оце його брати посварились між собою. Він-бо вперше таке почув і побачив..
— Погані справи, дитино! І до нас княжа підлість доповзла. Бо князь має дивитись, щоб купці не зносили ціну на хліб, олію та сіль вище всякого глузду. А він все попустив: хто як хоче, так і править ціну. І торгівлю сіллю він віддав зайдам. Бо вони йому дали превеликі дарунки золота, срібла та паволок і самоцвітів. Головне — віддав наших боржників-християн у руки лихварів-іноплеменних. Отой чоловік, що загадав будувати церкву біля Оболонської брами, позичив у лихварів великі гроші. І віддав ті гроші
* Мовниця — лазня.
купцям-соляникам, що йшли по сіль до Коломиї. Вони сіль і собі, і нашому чоловіку купили. А там десь заваруха на Покутті. І затримався повоз солі до Києва. У купця нашого — ні грошей, ні солі. А лихварі прийшли із княжою вартою і кажуть: "Давай гроші!". Грошей нема. Він їм каже, щоб зачекали трохи. Ось прийдуть вози із сіллю. Він сіль продасть і віддасть їм і гроші, що позичив, і лихву, що набігла! Але лихварі ні в яку. Списали всю його худобу та майно. І склали всьому найменшу ціну. Виходило, що воно й половини грошей не варте. Вигнали його з жінкою та дітьми з його двору.
— Але ж коли прийшла батова* із його сіллю, він же міг її продати і все відкупити! — Обурився Ілько. — Чого ж він здався?
— Тому, дитино моя, що й тут йому вийшов гаплик: князь тільки тим дозволив торгувати сіллю, хто йому перше вдесятеро мита сплатив. А це були лихварі! Бо в кого срібло-злато? У князя, боярина та лихваря! То коли прийшли міхи з коломийською сіллю, її забрали лихварі і продавали по нелюдській ціні.