І вечірня хата, крім запаху живиці від скіпок зі смолки в посвіті і кислого кожум'яцького духу, наповнилась запахом любистку, дубової кори, липового лубу, зів'ялого макового листу.
Михайло приніс повен горщик, лубом зав'язаний, добірного макового зерня. Здоровенний сніп маку. З полотняної торби ледь не вивалювалися червонобокі та золотаві яблука. Ще був глек, обплетений бе-рестою, повний вохристих світлих грушок-падалок, та таких солодких, як мед! Козубок сливок і торбу сушених вишень. У берестяній коробці з кришкою — мед у стільничках. Завбільшки з овечу голову! Торбину здоровенних бобових стручків і торбинку з гороховими стручками зеленими. І торбину добірного ячменю. Матері Михайло подав пучечок маленьких диких маківок. Мати обережненько поклала дикий мак на поличку над мисником.
Та найголовніше — Михайло приніс живого дрозда. Крила поборка-ні суровою ниткою, ніжки сплутані шворкою із тонесенького лика.
— Ці дрозди оббивають ягоду! — Пояснив Михайло. — Так ми на них сітку поставили. Повну сітку взяли.
— Я для нього клітку змайструю! — Похвалився Ілько.
— То роби, а не хвались. Тільки сховай його до козуба. Та віко козуба добре прив'яжи. Бо інакше з нашою кицею йому гаплик.
ЧЕТВЕР
Учетвер Ілько прокинувся разом з матір'ю. Було ще поночі. Тільки в усті печі під сухими очеретинами спалахував вогник, який роздмухувала мати. Ілько прошмигнув у сіни, і двері не рипнули. Певно, вчора бігуни добре помастили. А все Михайло. Він страх не любить скрипу й рипіння.
У сінях зовсім темно. На низькій широкій скрині під старим своїм кожухом сопів уві сні дідусь. При кожному його диханні чулося хрипіння в грудях, ніби суху бересту теребили.
Ілько навпомацки пробрався до здоровенної дубової діжки. Там вони зберігали те збіжжя, що на повсякдень. Треба — набрав мірку і засипав у жорна. Та й ганяй камінь! Краще за всіх меле Катерина. Не брати і не батько, що в рази сильніші за неї. Як стане, як заведеться крутити погонич!
На дубовій діжці важка товста дошка. Щоб ніяка миша не проникла крізь найменшу щілину. От на цю дошку і поставив Ілько невеликий козуб із птахом. Навпомацки перевірив, чи зав'язана шворка на петлях кришки і самого козуба. Все було на місці. А всередині берестяної коробки закамешився птах. Це зразу порадувало Ілька: значить, кішка не дісталась до дрозда. Тепер головне — відігнати корову в череду і взятись до роботи. Треба таку клітку зробити, щоб їхня смугаста Мурка не дістала лапою пташку. Щоб не поламала решітку. Бо кішка Мурка в них прездорова. І великий мисливець на птаство. Одного разу навіть голуба притягла. З одного кута двору в інший його волочила. Поки знайшла добре містечко і там його розпатрала. По всьому подвір'ю пір'я та пух літали. А вона з набитим черевом розляглась у холодку і навіть лапою не хотіла повести. Сусіди он скаржаться, що до них миші пролазять. А в їхньому господарстві мишей немає. І птахи — тобто горобці та голуби — нижче даху не сідають.
Ілько відхилив хатні двері. І в сіни, разом з блакитним присмерком, попливло передсвітанкове холодне повітря.
Ступаючи навшпиньки по росяному споришу, Ілько підступив до колоди і витяг найменший чіп. Вода тугою цівкою вилетіла з колоди і вдарилась об дубову плаху, на яку ставили відра, коли набирали воду. Добре це дідусь колись влаштував. А батько та брати ще дорихтовували і з водогоном-колодою. І зі схилом гори, яку вони закріпили і палями, і кущами терну. Дідусь завжди говорив: "Те, що створено не нами, але нам не заважає, не треба рівняти, копати чи рубати! Треба його нам на користь обертати, тільки не руйнувати".
Ілько тільки трохи сполоснув обличчя: йому сьогодні і без прохолодної води сон відійшов.
Що сказав брат Михайло? Що треба дроздові розплутати ноги, щоб він не лежав на боці, а стрибав. І друге — не поїти і не годувати. Бо як дати сьогодні їсти і пити, а він відмовиться, то потім теж не їстиме й не питиме — і сконає. А от на третій день він укоськається. І спраглий і голодний візьме від людини їжу.
Коли Ілько затуляв чіп у колоді, краєм ока побачив, як у шпарку хатніх дверей наче промайнула сіра тінь. Дійсно, як він тихо відхиляв двері в сіни, то вгледів на діжці Мурку. Вона стала дибки, самий білий кінчик хвоста в неї посмикувався. І вона намагалась лапами роздерти берестяну кришку. Всередині козуба наполохано камешився дрозд.
— А брись! А брись! — Насварив Ілько кішку Мурку і вигнав її на двір із сіней. "Віджену Лиску й одразу сяду робити клітку. Бо інакше буде біда!" — подумав Ілько і вже взявся за ручку, щоб зайти до хати, як з-під кожуха почувся хрип, важке дихання, а тоді — дідусів голос:
— Відчини, дитино, двері, бо не бачу, й де мої берестяники. Ох, старість не радість.
Ілько підсунув поближче до низької скрині капці-берестяники. Так-то вдень дідусь ходив босий, але зранку по холодній землі йому було боляче ходити. Дідусь напівжартома-напівсерйозно говорив: "По молодості людина — як добрий жбан з медом. Всі клепки на місці, всі обручі та чіп притертий. А старість тоді приходить, коли якась клепка трухлявіє і починає протікати чи обруч де розійшовся, чи чіп недобре притирається. От тоді із людини, як із жбана, починає витікати мед життя! — І додавав сумно. — Та й мед стає якийсь чи то гіркий, чи то закислий".
Дідусь почав виповзати із свого старосвітського кожуха. Бо тоді ще був кожух шитий, як сорочку через голову вдягали. І не було такого, щоб людина ходила розхристана, розкривши поли каптану чи кожуха. От як почалися то війни з половцями, то родичання, то перейняли від язичників одяг, що має дві поли — ліву і праву.
— Дідусю, вам допомогти? — Схилився Ілько до дідуся.
Той захрипів, набираючи повітря в груди, і на паузі подиху сказав:
— Іди... Іди... Дитино... Я сам... потихеньку... помаленьку. Іди... онучку. Ілько облишив дідуся і тихо відчинив двері до істобки.
В істобці мерехтіло світло від вогню в усті печі та двох настінних світочів зі смоляними щіпками.
Ілько здивувався: він тільки вмився, відігнав Мурку від дрозда і два слова сказав дідусеві, а вже всі прокинулись. Батько сидів на ослінчику і вмотував свіжі онучі, а Марія подавала йому нашмаровані звечора чоботи.