Микола Врубель, видатний художник, боявся жінок, які йому… подобалися (калігінефобія). Гублячись перед предметом свого захоплення, він вдавався — оскільки природа вимагала свого — до послуг проституток. Але біда рідко ходить одна, вона веде за собою іншу біду. Так і сталося з Врубелем. Від однієї з панельних дівок він підхопив сифіліс, що й довів його до втрати зору та божевілля..
Микола Васильович, як уже зазначалося, страждав татефобією — боявся бути живим похованим. У стані летаргійного, наприклад, сну. Цей страх у нього був таким болісним і нав’язливим (та ще за його бурхливої творчої фантазії!), що він неодноразово нагадував ховати його тільки тоді, коли вже з’являться ознаки явного тліну… (Невже й справді душеприказники знехтували останньою волею письменника — чи сприйнявши її за примху або дур? — і поховали його, коли на тілі ще не з’явилося жодних ознак смерті? Себто живим?).
Гоголь чи не з малих літ боявся смерті. А після того, як у 1852 році в лютому негадано померла сестра поета М. М. Язикова Катерина Михайлівна, Гоголь (а він дружив з небіжчицею з дитинства, дуже її любив і вважав поетову сестру найнезвичайнішою жінкою з усіх тих жінок, яких він зустрічав у житті), засмучений її кончиною, раптом заявив своєму духовнику:
— На мене найшов страх смерті!
І з того дня все його життя різко змінилося — в гірший бік.
З ним постійно спілкувався московський лікар О. Т. Тарасенков (пізніше він стане відомий як автор нарису "Останні дні М. В. Гоголя", що буде у 1856 році опублікований в "Отечественных записках", а потім вийде окремою збіркою в 1902 році), але й він, досвідчений ескулап, так і не зміг встановити діагноз хвороби великого письменника. (Як дехто вважає, він просто утримався від діагностичної оцінки хвороби свого знаменитого підопічного — з етичних, очевидно, міркувань). Так ось він засвідчив: в ніч з 11 на 12 лютого 1852 року письменник спалив чи не всі свої рукописи, які мав гроші — велів роздати жебракам — і почав готуватися до смерті. Звідтоді він перестав розмовляти, лише прохав, аби його лишили самого, відвертався до стіни й лежав так непорушно годинами. Їсти вже нічого не міг, але вважали, що то він просто відмовляється. За свідченням Тарасенкова, вигляд М. В. мав просто жахливий — шкіра та кості, очі глибоко запали, пульс тільки-тільки відчувався, голос — ледь чутний. І йому важко було повернути в роті язиком… Він виглядав смерті, чекав її щомиті, як щомиті бажав собі кінця і Та, що з косою, як називають опрягу в Україні, не забарилася з’явитися. Вона охоче йде до тих, хто, втративши охоту до життя, починає її виглядати… Тарасенков обережно визначив хворобу письменника як соматичну, тобто тілесну. (Від грецьк. сома — тіло).
Бачачи таке, друзі письменника почали спішно запрошувати до нього різних медичних світил. 18 лютого з’явився відомий московський терапевт-клініцист професор Московського університету Овер. Проте, оглянувши пацієнта, він чомусь уник рекомендацій. Лише обмежився нічого не значущою порадою не давати хворому… вина. (Його пробували давати письменнику для апетиту), інше світило, професор судової медицини Московського університету порадив, аби змусити хворого хоч щось їсти, лікувати його магнетизуванням — гіпнозом. Та коли з’явився спеціаліст із гіпнозу, хворий ледь чутно попрохав не робити цього і його залишили в спокої. Потім з’явився ще один знаний професор. Аби встановити діагноз, він пребадьоро заходився розпитувати письменника, що та як у нього болить, але той не зронив у відповідь жодного слова. Дивився у простір невидючими очима, нікого й нічого не чув, нікого не бачив і перебував десь далеко-далеко, як наче в іншому світі, недосяжному для простих смертних… Прощаючись, розгублений професор порадив вдатися до кровопускання, класти лід на голову та закутувати недужого в мокре простирадло. Проте інші лікарі радили цього не робити — кому вірити? Врешті-решт було організовано консіліум, внаслідок чого хворому рекомендували для лікування п’явки до носа і холодні обливання голови в теплій ванні. Це робили, але письменнику не кращало, гіршало й гіршало, аж до фатального ранку 21 лютого, коли він тихо відійшов з цього світу… І тоді ж по Москві пішли гуляти чутки, що Микола Гоголь, мовляв, помер від голоду та розладу розумових здібностей, що, звісно, не відповідало дійсності.
А від чого насправді урвалося життя славетного сатирика — фахово так і не встановили. Рівень тодішньої медицини не дозволяв поставити діагноз. Не знають причини, зрозуміло, й тепер. Смерть Гоголя так і залишилася загадкою. Дехто вважає, що автор невмирущо-веселих "Вечорів на хуторі біля Диканьки" залишив цей світ просто через небажання більше жити. Але ж стільки він там прожив? Усього нічого — 42 роки. Невже за таку малу кількість прожитих років він встиг розчаруватися життям? А втім… Хто тепер про це достовірно скаже? Тільки й відомо, що був він самотнім і неприкаяним у великому огромі білого світу, де йому не виявилося місця. Милу свому серцю Диканьку (ширше — Україну, Вітчизну свою, Вітцівщину, Дідівщину і взагалі Предківщину) він залишив назавжди, вибравши для себе сусідню імперію, яка й поневолила його батьківщину, а Росія Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних чи Манілових, так вражаюче геніально ним створених, йому не припала до серця, не зігріла його, не надихнула його чарівністю, якої в неї не було. Сім’ї він не мав, навіть, власного кутка, тож до смертного часу поневірявся по чужих будинках, спав у чужих постелях — не позаздриш! Втративши батьківщину, він не здобув навзамін нічого, бо чужа країна не могла стати йому рідною, а тому втратив і сенс життя. Все для нього зотліло й перетворилося на попіл, а в спустошеній душі поселився темний біс — він і звів його в могилу. І хай це не медичний діагноз, але це так!
А втім, кожне життя — це доля. Судьба. У творців — особлива. А без долі-судьби немає творця. Навіть, якщо він і талановитий. Що ж до великих письменників, то долі їхні часом не менш драматичні й захоплюючі, як і їхні твори.
А що мало прожив М. В. в цьому світі, зовсім мало, як кажуть в Україні ряст топтав, то… Кому який вік Господь вділить, той такий вік і проживе. А судьбу свою не обманиш, на кращу не поміняєш. Будучи безсмертним, Гоголь був смертним. А тут вже, як зауважив колись Францеско Петрарка "між смертними нема нічого довгого, і якщо трапляється що-небудь солодке, воно невдовзі завершується гірким кінцем".