Зараз Святослав не мiг сказати свого грiзного "Iду на ви!" — не вiн iшов проти ворогiв Русi, супроти нього самого пiдступно виповз з вiйськом своїм iз гiр iмператор ромеїв Iоанн. Вiн iшов проти Святослава, на воїв його, на Русь.
Князь Святослав знав, що боротьба з Iоанном буде довга й жорстока. Римськi iмператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров'ю, це вони з давнiх часiв пiдбурювали проти Русi хозарiв i будували їм фортецi, це вони простягали до Русi свої пазурi з Клiматiв, це вони пiдбивали проти Болгарiї Русь, а Болгарiю проти Русi, це вони в спину русам насилали печенiгiв...
Тепер iмператор Iоанн сам вiв легiони проти Русi. О, як добре вiдчував Святослав свою помилку пiд Адрiанополем. Тодi, стикнувшись з руськими воями, iмператор Iоанн говорив про любов i мир... Нi, не про любов i мир з русами думав тодi вiн, захоплений зненацька русами. Вiн зрозумiв, що не може їх перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир...
Почесний мир! Тепер київський князь Святослав бачив, чого вартий мир з iмператорами, чого варте їхнє iмператорське слово, але зараз вже пiзно було про це думати... Зараз йому треба було замикатись у Доростолi й стояти тут на смерть.
Правда, не всi тут, у Болгарiї, шукали для себе рятунку в Доростолi. Ще тодi, коли князь Святослав вирушав з воями своїми з Переяславця до Доростола i коли скрiзь покотилася чутка, що саме в Доростолi руський князь зiйдеться на життя i смерть з iмператором ромеїв, темної ночi втiк iз Доростола в гори на захiд разом iз дружиною своєю кметь Банко, слiдом за ним, навантаживши на човни коштовностi, подалися вниз по Дунаю купцi i деякi боляри.
Але це було не бiльше, як краплина в морi. За кметем i його дружиною, купцями й болярами в Доростолi нiхто не шкодував. Крiм тих, що повтiкали, у Доростолi залишилось ще чимало i купцiв, i боляр. Їхали вони сюди й з iнших придунайських городiв. Одним iз перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен.
Сюди iшли, полк за полком, пiд знаменами своїми вої князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякi ставали таборами на рiвнинi, пiд стiнами Доростола.
Разом iз ними, а часто слiдом, також пiд знаменами своїми, iшли вої болгарськi, — i вони шукали притулку в городi Доростолi, ставили табори на рiвнинi.
На всiх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупiт, скрип колiс, їхали верхи, йшли пiшки, бiля возiв з високими колесами, з яких визирали переляканi жiнки й чорноока дiтвора, крокували мовчазнi, замисленi повинники й смерди, вiд самих Залiзних Ворiт до Доростола пливли човни.
Так у Доростолi поволi зiбралось все вiйсько князя Святослава, сюди повтiкало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кiлькох колiсницях i просто на конях прибув чималий гурт людей, у чорних довгих рясах, довгобородих.
Їх впустили до мiста, i найстарiший iз них — древнiй, висхлий, надзвичайно блiдий чоловiк — одразу попросив одвести його до Святослава.
Князь Святослав говорив iз ним у будинку кметя, де тепер вiн, здається, розташувався надовго.
— Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене i паству мою... — почав, ставши перед Святославом, старик.
— Хто ти єсть, отче? — запитав Святослав. — I яка твоя паства? Бачу я, що ти дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!..
— Я патрiарх Дамiан, а паства моя — усi християни Болгарiї... — вiдповiв старик i важко зiтхнув.
— Святий патрiарше, — посмiхнувся Святослав i сiв напроти нього, — як же я можу захищати тебе, коли сам єсм язичник? Не Христу, а Перуну i iншим богам молюсь з воями моїми.
— Княже Святославе, лiпше вже прийти менi до тебе — язичника, анiж пiду я до iмператора й патрiарха константинопольських, якi ненавидять, проклинають i знищують нас, християн болгарських...
— Не вiдав я, — посмiхнувся Святослав, — що християни християн ненавидять i знищують. Говорили менi, що християни проповiдують: не убий!
— Княже Святославе! Ромеї — вiд iмператора з патрiархом до останнього патрикiя i священика — тiльки кажуть: не убий. Справдi ж вони розбiйники, грабiжники i просто злодiї...
Князь Святослав мовчав.
— Я скажу правду, княже Святославе, — мовив патрiарх. — Ти сказав, що я — християнин, а ти — язичник, i це так. Ми люди рiзної вiри... Є рiзна вiра i в нас у Болгарiї. Знаю я, що є рiзна вiра й на Русi. Але знаю й те, що ми в Болгарiї терпимо рiзнi вiри, а ти, княже, терпиш рiзнi вiри на Русi. Так i повинно бути, кожен молиться по-своєму, сам Христос сказав, що для бога — немає нi еллiна, нi юдея.
Патрiарх Болгарiї дуже стомився пiсля важкої дороги в горах, зараз вiн, крiм того, розхвилювався i якийсь час помовчав.
— Уже давно константинопольськi iмператори й патрiархи ненавидять нас, болгар, бо ми вiримо во Христа, але не вiримо в сатану, якого вони замкнули в храмi Софiї. Нашi люди не хотять патрiарха константинопольського, бо знають, що за ним стоїть iмператор. I скiльки кровi вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все своє життя вiддав... Але кагана Симеона немає, а наступники його продались Константинополю, огречились, привели сюди ромеїв. Я, княже, зараз був у Преславi. Вони вбивають болгар, вони пограбували всi храми, вони глузують з нас — християн...
— А кесар Борис? — запитав Святослав.
— Що кесар Борис? — звiв д'горi очi патрiарх. — Його мати — грекиня, вона з молоком напоїла його лютою ненавистю до всiх болгар-християн... Я проклинаю Бориса!
— Дивно менi чути, — промовив Святослав, — що патрiарх Болгарiї проклинає свого кесаря. Бiдна Болгарiя, коли таке робиться в нiй, i чим я можу допомогти тобi, отче?
— Прийми нас у Доростол, — просив патрiарх. — Ти, князю Святославе, — язичник, як i твої вої, але я молитимусь, щоб ти перемiг ромеїв...
— Я не вiрю в Христа, — сказав Святослав, — але якщо в Болгарiї немає мiсця для її патрiарха, будь тут, отче...
5
Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городi, розбивав рискалем землю. Вiн вибирав камiння.
I Ангел пiзнав Микулу. Тiльки руський воїн завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль i швидко пiшов йому назустрiч.