— О, якого доброго гостя днесь маю! — кричав Ангел. — Цвiтано, Цвiтаної — покликав вiн жону.
Вона одразу прибiгла з двору — радiсна, збуджена, з рум'янцями на щоках.
— Як добре, що ти прийшов, — говорили навперебiй вони.
Але Микула був чимось стривожений, неспокiйний.
— Лiпше би я днесь не приходив до вас у гостi, — почав вiн.
— А що? — сполохано подивився на нього Ангел.
— Зайшов попрощатись, — важко зiтхнув Микула. — Iдемо ми до Дунаю.
Ангел зрозумiв, про що говорить Микула, бо давно вже бачив синi димки на перевалах, вдень i вночi чув важку ходу руських воїв, що прямували в долину.
— То це правда? — запитав Ангел.
— Правда, Ангеле! — вiдповiв Микула. — Ромеї пiшли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю.
I вже розмовляли не тiльки вдвох. Звiдусiль, побачивши руського воїна, до дворища Ангела поспiшали люди. Пiдiйшов ближчий його сусiд — старий, сивобородий Огнен, прибiг, задихавшись, i став бiля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кiлька чоловiкiв i жiнок, якi тiльки-но порались на городах. Усi стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом.
— Куди ж ви йдете?— питав Ангел.
— Вони напали на нас зрадою й сунуть з усiх перевалiв. Ми ж iдемо до Дунаю.
— I далi пiдете, Микуло? Микула подивився на болгар.
— Нi, — твердо сказав вiн, — пiдемо до Дунаю i там будемо битись.
— Але їх дуже багато, — замислився Ангел.
— А вже й нашi боляри пруть i пруть в гори, гавран гаврану очi не капат* (*Ворон ворону очей не виклює (болг. прислiв'я).), — сказав сусiд Огнен. — Сьогоднi вночi поїхали, сам чув, брати Турени до Преслави.
— Тепер уже вони разом з ромеями вiзьмуться за своє.
Цвiтана навiть заплакала.
— Пiдемо ми до Дунаю, — голосно промовив, щоб пiдтримати усiх, Микула, — i станемо там. Хiба для того приходили ми, — питав вiн, — щоб цю землю ромеї пiдкоряли?!
— Ой нi, — загомонiли болгари. — Руськi вої — добрi вої, були б тут — i ми жили...
— Не за те ми боролись, — вiв далi Микула, — щоб цю землю й вас пiдкоряли. Бились ми, бо ромеї однаково — що нам, що вам... Бились ми тут, бились там, у горах, — вiн простяг руку й показав удалину, — станемо тепер над Дунаєм на смерть.
— А що робити нам? — крикнув Ангел.
— Так, так, що робити нам? — заговорили всi сусiди.
Микула скинув баранячу шапку, нiби вона давила йому голову, i, спираючись на меч, довго дивився на голубу долину, над якою висiли, як лодiї з пiднятими вiтрилами, рожевуватi хмарини. З цiєї долини сюди, в передгiр'я, котився теплий вiтер. Вiн приносив пахощi свiжої землi, молодої трави. Там, далеко-далеко, видно було чорнi шматки тiльки-но зораної землi, там скрiзь видно було людей, з рiзних кiнцiв линуло мукання худоби.
— Чудна земля, — сказав Микула, розчулено дивлячись на долину й одкидаючи рукою волосся, що спадало йому на чоло, — Зараз саме час виорати її, покласти зерно... Коли ж ромей не пускає.
— Що робити? Що робити? — бiдкались люди. Микула замислився.
— Моя земля ген там, — показав вiн на далекий обрiй, — а буду стояти тут.
— Моя земля тут, — нiбито вiдповiв йому Ангел, — але стану за неї там. Я пiду з тобою, Микуло.
— Хiба тiльки ти пiдеш? — сказав сусiд Огнен. — Не буду i я тут сидiти, пiду до Дунаю.
— I я... i я... — один за одним говорили сусiди. "Чудна земля, i чуднi на нiй живуть люди!" — про себе промовив Микула.
— Я тебе одного не пущу! — скрикнула Цвiтана. — Де ти з мечем, там i я буду.
— Навiщо тобi ходити? — не хотiв мати сорому через Цвiтану й засварився Ангел. — Що жона на вiйнi?
— Не говори так, Ангеле, пiду! — зашарiлась Цвiтана.
— А коли пiдемо? — запитували вже болгари. Аж тодi Микула зрозумiв, що трапилось те, чого вiн не ждав. Вiн зайшов до Ангела попрощатись, але було не до прощання, бо i Ангел, i всi болгари, що зiбрались тут, iдуть з ними, руськими воями. I хотiв цього Микула чи нi, а доведеться йому їх вести, думати про них, стерегтись, щоб десь не наскочили на них ромеї.
— Тодi що ж, — сказав Микула. — Одразу й пiдемо... Будемо збиратись тут!
Сусiди кинулись до своїх дворищ. Микула з Ангелом зайшли до його бурделю.
— Що ж брати з собою? — бiдкалась Цвiтана.
— Вiзьмемо все, що зможемо, — сказав Ангел. — Нiчого їм не залишимо.
— А вино?
— Що подужаємо — вип'ємо, мiх з собою вiзьмемо, а остачу — в землю.
— Ти, Цвiтано, вiзьми з собою голку й нитки, — порадив Микула, — бо моя сорочка й порти чисто порвались.
— Вип'ємо, Микуло, — налив тим часом у дерев'янi кухлi вина Ангел.
— То й вип'ємо, — згодився Микула.
Так вони посидiли якусь часину. Ангел схоплювався, клав у лантух усе, що, як думав вiн, могло знадобитись над Дунаєм. Цвiтана, щось примовляючи, бiгала по бурделю, зазирала в клiтi, в ями.
I ось вони вийшли у двiр. Там було чимало сусiдiв Ангела. Але нi, не тiльки тi сусiди, що слухали Микулу, були тут. До них приєдналось ще чимало чоловiкiв, якi жили далi. Та й це були ще не всi. З усiх куткiв селища до двору Ангела iшли чоловiки, жiнки, отроки. Кiлька болгар поспiшали на конях, ще кiлька приїхало на запряжених волами возах. Всi в селищi почули звiстку, яку принiс Микула, i зробили так, як i Ангел, — вирiшили йти до Дунаю.
— Що я бачу? — сплеснув руками Микула. — Це ж усе селище йде...
— Де ви, там i ми, — почув вiн у вiдповiдь збудженi голоси. — Ако смерт — да заєдно...* (*Якщо й смерть — то разом.)
Щось уперто думаючи, довго стояв Микула бiля дверей бурделю. Потiм вiн ступив уперед, став серед людей.
— Зане так, — голосно промовив вiн, — покладемо, людiє, мiшки на вози. Гей, комонники, — голосно закричав вiн на вершникiв, — борзно поїдете на бранi! А нинi запрягайте вози, забирайте всяке жито, щоб ромеям нiчого не лишилося, женiть корiв i овець, поїдемо всi i нiчого їм не покинемо.
Ще через короткий час люди залишили рiдне село й хто на возах, хто й пiшки стали спускатись у долину. А попереду тихою ходою iшов Микула.
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
1
Вiйсько Iоанна Цимiсхiя стояло в Преславi кiлька днiв. Начальник метальних машин Iоанн Куркуас знов хвалився й гордився перед iншими полководцями: це вiн говорив iмператору, що треба взяти Преславу до свята воскресiння, це завдяки йому воїни iмперiї дуже швидко пройшли небезпечнi клiсури й стоять у Преславi. На радощах Iоанн Куркуас пив, пив стiльки, скiльки могло вмiстити його величезне черево. Пив вина грецькi, болгарськi, угорськi, херсонеськi, задунайськi — iз землi уличiв, зробленi iз жита, — пив усе, що було в пивницях болгарських кесарiв.