— Здрав будь, княже! — прохрипiв вiн. Князь Святослав оглянув воєводу з голови до нiг, переконуючись, чи не помилився вiн часом, й скупо вiдповiв:
— Здоров будь...
— Княже Святославе, — розпачливо сказав Свенелд. — Преслава впала, вої нашi побитi...
— А чому ж ти живий? — запитав Святослав. Блiдий, без кровинки в обличчi, iз темними западинами пiд очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя.
— Краще б менi не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, — вiн показав на груди, — бiля гридницi, i я не бачив кiнця Преслави. Уночi ж болгарськi вої винесли мене з города, поклали на коня, повезли, i так я опинився тут, княже...
Князь Святослав подивився на болгарських воїв, що стояли оддалiк, суворi зморшки розiйшлися на його обличчi, iншими вже очима глянув вiн на Свенелда.
— I глибока в тебе рана?
— Що рана? — застогнав Свенелд. — Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславi на стiнах, хтось вiдчинив ворота в городi...
— Хто ж то?
— Про це знає кесар Борис з болярами.
— Пси! — крикнув князь Святослав. — Отже, все лжа, все всує. Ми їм вiрили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, проклятi його боляри!..
— Чому ти не вбив їх ранiше, княже? Князь Святослав торкнувся рукою шиї, нiби щось заважало йому дихати.
— Убити?! — сказав вiн. — Так, Свенелде, i кесар, i боляри заслужили на те, щоб їх убити. Але що тодi сказали б у Вiзантiї i тут, у Болгарiї? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивцi... Нi, — помовчавши якусь хвилину, вiв далi Святослав, — тому, хто вбиває не лева, а пса, честi мало. Прийде час, i коли скаженi пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правдi — ми чи кесарi Болгарiї. Шкода болгар. Бачу, що Вiзантiя проллє тут велику кров, важкi жажелi одягне на виї їхнi... Горе, горе Болгарiї з кесарями такими...
— Але, княже Святославе, що маємо робити ми?.. — запитав Свенелд. — Iмператор Iоанн iде з великою силою, кесар Борис з болярами своїми йому допоможуть...
— Так, — згодився князь Святослав, — тепер кесар iмператору допоможе... А нам треба подумати, що робити.
Пiзно вночi Святослав стояв на березi Дунаю, дивився на небо, де висiв срiбний серн молодого мiсяця, на тихi береги, лодiї, що вимальовувались на плесi.
Зараз за одну нiч вiн мiг посадити воїв своїх на лодiї, спуститись до гирла Дунаю, вийти, в море.
Зараз, i також за одну нiч, князь Святослав мiг ще з воями своїми переправитись на лодiях через Дунай, вийти на лiвий берег i, потопивши лодiї, пiшо йти до Києва.
Обидва цi шляхи були небезпечнi й важкi, — у гирлi Дунаю на них вже могли чатувати кораблi ромеїв, по той бiк Дунаю в полi їх могли зустрiти печенiги. Але хiба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що цi шляхи були, ними можна було потрапити на Русь.
Мине короткий час, i цих шляхiв не буде. У гирлi Дунаю заявляться кораблi ромеїв, вони пiдiймуться вище й одрiжуть шлях до лiвого берега. З гiр у долину спустяться легiони iмператора Iоанна.
"Так що ж робити?" — думав князь Святослав.
I раптом вiн здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки...
Позад нього стояв воєвода Свенелд, поруч iз ним воєводи київськi, мужi новгородськi, тисяцькi з Переяслава й Роднi, воєводи чернiгiвський i деревський.
— Чому не спите? — запитав князь.
— Не спиться, княже, дивимось навкруг, чуємо Русь.
— Що ви чуєте?
— Кличе Русь, — промовив Свенелд i показав рукою на лiвий берег Дунаю.
— Так що ж, пiти морем?
— Нi, княже!
— Тодi, може, перейти Дунай i рушити в поле?
— Нi, княже!
— Але в Iоанна вiйська багато...
— Знаємо...
— А пiдiйдуть кораблi ромеїв — i Дунаю те перейдем.
— Знаємо.
— Так що ж робити? — запитав князь.
— Стояти на мiсцi i берегти честь, княже.
I, князь Святослав зрозумiв, що в цю нiч думає не тiльки вiн, а вся його дружина. Важка йому, але важко i їм. Вони знають, що сьогоднi в них ще є шлях до Русi. Але це не їхнiй шлях. Бо Русь вмiє стояти тiльки чолом до ворога, не спиною.
— Отже, не пiдемо, — сказав Святослав.
— Не пiдемо, княже, станемо на смерть! — вiдповiли воєводи.
4
Свiт, у якому їм тепер судилося жити, був невеликий.
Город Доростол стояв на правому, високому, березi, майже бiля самих його стiн повiльно котив води широкий у цьому мiсцi Дунай. Вдалинi було видно низький лiвий берег — спокiйну на перший погляд, безмежну рiвнину, де зрiдка жовтiли кучугури, а до самої води пiдступали низькорослi, густi, як буває на болотах, лiси.
Але то була не спокiйна рiвнина. Лiвий берег завжди загрожував правому. Там, на болотах i в лiсах, час вiд часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, пiдкрадались до плеса i зненацька, темної ночi перепливши Дунай, налiтали на придунайськi городи i села.
Через це город Доростол i будувався як справжня фортеця. Вiн стояв на високому скелястому березi, звiдки видно було плесо й задунайську рiвнину. Зi всiх бокiв город оточували дерев'янi, складенi з городниць стiни, що мали троє ворiт — двоє вiд долини й гiр, ще однi — вiд Дунаю. На стiнах день i нiч пильнували дозорцi, сторожа ходила й понад берегами.
Звичайно в Доростолi жило небагато людей: кметь iз своєю дружиною, боляри, купцi, якi вели торг на Дунаї, ходили до iмперiї й далi, посилали в море рибалок, та ще ремiсники. Кметевi й болярам належали також i плодючi землi на захiд вiд Доростола й понад берегом. Там жили повинники — їхнi парики.
Але в грiзнi часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усiх усюд зi своїми дружинами боляри, сюди тiкали повинники — селяни, рiзнi ремiсники, що звичайно жили в хижах i землянках за стiнами города, — усi вони знаходили притулок за високими стiнами города, брали в руки зброю, пiднiмали мости, замикали ворота, приймали бiй.
Тепер сталося, як i в давноминулi часи. Город над Дунаєм, де кожен камiнь покроплений був кров'ю, де пiски й земля навкруг засiянi були стрiлами й людськими кiстьми, мусив ще раз рятувати людей вiд смертi, рятувати й воїв князя Святослава.
Все своє недовге життя князь Святослав дiяв як богатир. Коли вiн бачив, що на Русь насувала чорна хмара, а людям її загрожує небезпека, то кликав дружину свою, попереджав ворога: "Iду на ви!" — i рушав на нього.