Ігор прокинувся, чефіром розігнав рештки сну, — сумні вітрила згорнулись, на підвіконнику з недокінченої картини світали вільготні коні.
32
Три дні починалися золко, імлисто, синяки ліхтарів гасли в ранковому присмерку, коли Андрій прогулював працю і помишляв розраховуватись, ладнати нехитрі манатки на село, доки не вирядили по статті за прогули.
Автобусом дістався до лівого берега, "третя днина болючіша, третій день зламний", туман коло річки видававсь холоднішим, руки автобусного світла намацували дорогу, й рибалки в кухвайках, в забродських розкочених чоботях брели до обниззя, в імлі довго чулося клишаве шоркання ґуми, сміх, дзвенькіт бамбукових вудлищ об порожні садки; димно паруючі, буцім вантажені жомом, машини тарганили туман на безпросвітне місто, вода з тихим присьорбом чмокнула ноги, Андрій збочив, знов пісок просів під ступнями, — та хитавиця, начеб земля вислизає з-під ніг, не полишала його, коли штовхався по магазинах, заставлених манекенами у вицвілих на сонці сорочках; коли, зморившись від колотнечі, сідав на лавочку в сквері й наминав холодного пончика, витирав губи засаленим папірцем; коли, нашвидку примірявши, забирав з ательє напрасований темний костюм у білих крейдяних мітках розкрою; коли касирші здавав зашуровану по боках, складену вчетверо квитанцію, з легким, обхопленим поворізкою, пакунком штовхав коліном скляні двері на вулицю; коли роздивлявся полотна з барвистими епізодами фільмів і не заходив до жодного кінотеатру, остерігаючись там стріти Надю.
Надвечір приблукав до її гуртожитку, — сонце вохристо ятрилось на вікні п’ятого поверху, перекипало в багрянець, — хотів розгледіти миттєвий її профіль, пушину білої сукні в холодному полум’ї, і відчував, як збувається ревнощів, бажання подумки забалакувати до неї. Яскравінь різнилась від абажуристого світла поночі, коли з лавочки бачив її заведені за голову руки, що підбирали зачіску, її груди, прикриті простеньким халатиком, — ні лице, ні постава не зринали в огниві, і мить, коли сонце перекинеться з рідного вікна на подальші, видавалась безмірною.
Сутінками вертав на Райдужний; до автобуса, тримаючи перед себе зачохлені вудки, підсідали рибалки, — і сміх, і обвітрені збуряковілі лиця, і одягнені наопашки димом пропахлі куртки нагадували Андрієві чоловічу радість: сидіти в гурті біля вогню, сперши вудлища на вербові рогална, — тільки сизіє очерет, тільки бекас зірветься над урвищем, сплесне жируюча риба, по-сновидному тихо світить, не гаснучи, біла кайма горизонту, позаду вже темінь і рідкі прокльовуються зорі; пам’ять ждала рятунку, прийшли самі віддані друзі: поля, криті іскристою памороззю, знані й бачені світом ліси та яруги, заспоришене сільське дворище, де полив’яний глечик просихає скраю хвіртки на плоті, прийшли степи в переджнивному теплому золоті й фіолетовий березовий дим, що здаля мріє над посніженим березнем, прийшли витримані люди: хто калиною червоніє на зораній ниві, кого вічно оплакує подзвін Іспанії, хто сивоусий, мовчазний жде пошту в пісках за Уралом, хто крізь листяний шерех чекає, коли шибка здригнеться, зітхне рідним голосом; і привиділась циганова пустка, бездонне край лісу озеро, де джерела озвучують камінь, і рідний дім — хата як хата, підведена жовтою глиною, на сволоці чорніє випалений прадідом хрест, при дорозі шкрабачка угрузла в землю, і тоді прийшов спокій: світ припнувся землею.
Далі втрьох сиділи за вкритим газетою столом, вода в трилітровому слоїку бралася пухирцями, Сава висвітлював нижню карту, давав зрізати колоду, Павло виторговував прикуп, скидав дві дев’ятки на сажистий пруг від пательні, починалася гра, "заходжу на сто шістдесят", Сава то підкепковував над Павлом, потішавсь над сумирною вдачею хлопця "вік ішач, заробиш орден Сутулова", то зманював Андрія в дорогу "хоч, заявися на Південь, на дощаному паркані знайди об’яву про здачу квартири, не поспішай, не запізнюйся, спи на пляжі, сорочкою вкутавши голову, хоч, підпрягайся до цеховиків, що ґендлюють клеймованим шмоттям; хоч, на продаж збирай лікарські рослини, швендяй від села до села, допоможи господареві закинути сіно на вишки, запий молоком з отуманілої банки липовий у вощині мед, замилуйся на голубі з рожевінням сутінки приморського селища, там люди грошви мають, що чортам на піч не завдати; хоч, на "малині" здибай давнього кореша, добазарся на пару тижнів зганяти за маком, попрацюй в нічну зміну, спакуй до валізи просочені молочком бинти, на станції спитай закурити в розбитного жилавого браконьєра, що пригостить смаженою лосятиною, спиртом з баклажки і гайне до київського поїзда збувати в’ялених лящів по троячці; хоч, для відмітки в трудкнижці на зиму влаштуйся сторожем, по весні, по відлизі підряджуйсь до лісгоспу точити березовий сік, на щедрій закусці нагулюй силу, козакуй на здоров’я".
Павло заперечив: "людина, здорожившись, хворіє саркомою душі, егоїзмом, та й не дивно: духовний садизм бреде поряд прогресу, життя маліє, за інквізиції люди тішились духом смаленого м’яса, пізніш душогубки розрадили дозвілля міщан, далі прийшла потреба побіснуватися, залоскотати когось ядерним жахом; пишуть, між уцілілих будинків гуготітиме вогняна тяга, імла вкупі з радіаційним пилом засіє стежки до річок, у найщасливішій зненависті помиратиме нелюд, який зазіхнувся на всіх, десь же він є"; Сава за програш вижлуктив півбанки степлілої води, спересердя закинув карти під ліжко, "заморочив голову тріпологією, всього лякається, тьху, а не мужичара".
Андрій розстелив постіль, "дам собі раду без міста", і заснув, приспокоєний думкою, що скоро забуде всі карти, всі теревені, скоро вивітриться звідси назавжди.
33
Начальник без лишньої мови підписав заяву на звільнення; кругом за бочками з квасом пристоювали черги, заголений до пояса Андрій з лопатою на плечі запроста підступав до продавця, кидав шість копійок на мокре дечко, цмулив бокал свіжого квасу, під гугніння пенсіонерів брів до асфальтових купин.
Залишилося відпрацювати тиждень, коли після роботи, накупивши три пакети молока, пару батонів, хлібину, помітив біля гуртожитку Анну, вона щось шукала в сумочці, "давно ждеш?", Анна струснула волоссям, поправила сумочку на плечі, "вже талони автобусні шукала, хотіла їхати, чом не заглянеш, вредіно", "роботи багацько", золотава брошка-метелик сяйнула на сукні, він здивувався, не помітивши ні лукавини, ні владної темряви в погляді жінки, лице було ясне, заслухане чимось, "доця в селі захворіла, капризує, за батьком плаче, якась нервова, я просиділа в матері відпустку, послухай, в нас буде дитина"; сутінь глибшала від лимонного сонця, "повір, нікого не знала від моря, живим дитям присягнуся, нікого; спитай, що привело сюди, сама не знаю, страшно стало за тебе, за неї, за себе, так страшно, буцім хтось дихає в спину"; вечір пломенів зблисками, розсіяними прикрасою на мереживній сукні, йому незручно було гладити чорні коси, "а студентка забула мене", "то її горе", "їдем до тебе".