Свято

Сторінка 43 з 43

Пашковський Євген

Якось Сєрий "виставив" сільську церкву, споров ножем полотно з рікою та сумним чоловіком при дереві, внизу напис "вот я третий раз прихожу искать плода на этой смоковнице и не нахожу", п’яний командировочний в електричці купив картину, ліз цілуватися, "ти не відаєш, що тобою керує, ти блудний син без покаяння, тобі нема куди повернутись", Сєрий поцупив його дипломат і за три кілограми м’яса на шашлики відпродав сумного чоловіка подільському м’ясникові, відтак рюкзаками для самогонщиків тарганив дріжжі, на лісах були винокурні, тонни браги по вкопаних до землі і пристрелених дерном діжках шипіли від осені до осені, кислуватий хлібний дух розганяв комарів по ялиннику, багрове живичне полум’я обсаджувало боки залізної бочки, на змійовику висівалась роса, цівка завтовшки з мізінець струмкотіла в молочний бідон, хтось на патику смажив сироїжку для закусі, хтось витрушував з ятеря опецькуватих линків, хтось брів за глиною до видолинка, аби запекти рибу в жару, хтось, отруснувши гранчака і одівши його на калиновий сук, пробував пісню, "пропив коні, пропив вози, пропив ярма ще й занози, все чумацьке добро", під ранок Сєрий вмивався болотним літеплом, жував соснову живицю і падав на верес, і засинав, підмостивши порожній рюкзак під голову.

При гуртожитку Сава звів очі на темне вікно, "чи згодиться Андрій на мандри, чи нє? — втрьох задали б куті меду, канєшно; мені все одно пора втікати, бісове адвокатисько оббере до нитки, пронюхало ж, падло, за мічений перстень, ще за мокруху сплете постоли, зайду завтра на головпошту і вивтікаю, давно пора".

42

Андрій мусолив дзвінок, відчуваючи, як металеве сокотання б’є лоскітним струмом тіло, "може, безсила підвестись, відчинити не здужає", відтак закурив біля під’їзду, де виблискували вишневі "Жигулі" із завбачно позніманими двірниками, "вікна Анни без світла", з автомату набрав номер швидкої допомоги, запитав, чи не забирали жінку за такою-то адресою, дівочий голос відказа, "зара гляну... нє, звідти виклику не надходило", зліг спиною на скло, запримітив "Колхіду", що двома жовтими руками розтуляла вуличну синь, чмихнула гальмами, з кабіни, ставши сандалем на приступку, виплигнув чолов’яга в сорочці, пов’язаній вузлом на пупі, в поношених, заплямованих мастилами джинсах, і підкинув пару копійчин на долоні.

Андрій почув кований тупіт за риштуванням скотовоза, впізнав запах кінського поту, сечі й кизяків, крізь вікончасті продухи помітив різномастих коней в ошматті кривавої піни, спітнілі загривки в остюках та соломі, зуби, що гризли дерево товстих бортів: дихтіли й пирхали обпінені ніздрі, металева підлога здригалася під копитами, гул ширяв над причепом, мов знеможені вибухи диких сердець, мов безсиле іржання; чолов’яга прихиливсь до телефонної скриньки, бубнів, "алло, Люся, це я... назад вертатиму впорожні, ага, виглядай, скоро буду, твій пупсик", машина рушила, цепом прип’яті коні від поштовху шарпнулись, задерли гривасті обшмуляні шиї, мов перед ножем, і збилися в купу, і захропли, ковзаючи підковами по іржавій підлозі, Андрій обігнув ріг будинку: Юрик схилявся на капот "Жигулів", чіпляв двірники, посміхнувся, облапав очима світло на сьомому поверсі і, коли авто здиміло провулком, Андрій порадів: "доля не зрадила мене і сього разу: катувати плече, виставляти двері не треба".

"Доки пастимеш мене?", "добривечір, Ань", "вже нічого не вийде, я зробила аборт", "коли ти вспіла?", в нічному світлі помітив усе, що ховав денний присмерк: бліде, здерев’яніле і вижовкле в колір обкоркованої вільхи лице, вглиб і зукоса кудись задивлені очі, запримітив і взнав зумисне зчужілу усмішку, взнав своє мимовільне захоплення, свою підвладність очам, трохи скошеним від лихоманного білого жару; завороженість зникла, тільки-но Анна обізвалася, "вчора ждала до вечора, а тебе нема і нема, подзвонила до Юрика, той привіз лікаря, це недовго... все одно мене кинув би", вона втирала женьшеневий крем в лице, "я вільна жінка, я нікому нічого не винна", "від душі заспівала, он як?", сів за стіл, присунув попільницю з недопалками, раптова втома насіла на плечі "жінка — це Прометей, прикутий до постелі, — вона маститиме на ніч лице, буде вмиватись студеною водою, аби зникли мішки під очима, вона не продешевить, о нє".

"Як ти посміла зробити це?", "тебе не спитала", дивилась на лілові, терпужком обпиляні нігті, відчувала, що мусить переконати себе, позаяк перед ображеним чоловіком не виправдаєшся, "поцілуй один разочок, останній", "перестань, не видумуй", "не хотіла я, прости", "а хто хотів?", "як мара найшла... ну один раз", легка млість, легкий спокій після вчорашнього болю, близьке примирення в чоловічому зм’яклому голосі п’янили Анну імлою зневаги й молодості, "не хтіла, щоб мої діти різні прізвища мали, встидалися матері, бездушно плодити нові нещастя", "нехай всі будуть щасливі", мовчки слухав, "ну подумай, тобі менше клопоту, ну хіба нам погано", і мовчки згоджувався, безсилий зітнути плечима, позбутись її обіймів, — Анна плакала, сором виставляв поміж ними стіну жалю, не зневаги; від блимоту люстри кафель відливав глянцем операційного кабінету, "ми чисто брат і сестра, постелити на розкладачці?", відтак навіть не мріяв заснути, лежав, бажаючи: нехай темінь і темінь, нехай чорна кров ночі напоїть сумирною дужістю, думки двоїлись, як листя на дереві, коли крізь крону проглядає сонце, і підступала охота лягти на голісіньку землю, обличчям на захід, рілля така свіжа, і смерк закидає лице груддям сутінків, і між приплющених вій помітний краснотал заграви на обрії, і всі тривоги, всі марення передаються траві, конюшині, калачикам, чорніють грудками, і кожна клітина болю проростає вохристим пагоном, "зараз пізно? зараз рано? люди покотом сплять, заховавшись від мороку обличчям до подушок, терзаннями в неміч, — де я?" примарився пошаткований прадід, що з братської могили за руку веде його до верби в кінці маревного шляху, за кручами срібнопіняться води, перебиті тінню від дерева, і босе дитинча біжить тінистим прослідком, наче кладкою, їм назустріч.

За вікном попелів досвіток, Андрій лежав, не близикий землі і далекий небу, доки знов не закимарив: вибух основного купола, тиша, видно стьожку ріки, щетину осіннього лісу, далі на грудях сюрчить висотомір-автомат, який за півтисячі метрів до тверді викидає убивчу запаску, заплутує стропи, гасить обидва куполи, вужче й вужче зашморгується обрій, спалахує сталевою синню ріка, а він молить долю, аби плюхнути вглиб осеніючої мертвої течії, — Анна спала, коли він пригнітив попільницею на столі потертий червінець, розрахунок за співжиття, "підпряжусь до Сави, я однаковий невдаха, як і він, як і його друзі — хіба не втішатиме спроба стати людиною?", зайшов поснідати в малолюдне кафе; смерділо рибою, тухлими віхтями, чадом пригорілої на кухні підливи, повз вікно жінка котила коляску і поправляла ковдру на немовляті; Андрій згадав про зустріч на головпошті, подавсь до метро, і ескалаторний гул ковтнув його кроки.