пучками загашувала тривожні свічки в узголів’ї Мазепи; може, вік Анни — тисячолітня осінь, де чоловічі тіні млинкують змервленим листям над прірвою?
31
Огнисті вітрила сліпили зоряний блиск, вікна гасли, сліпі молекули помирали під незмигним зором прілоокої темряви, і художникові бачилось: гієна рве іклами живіт, давиться гарячими кишами, десь ніч запалює розсипи світляків по галявинах, Дніпро сонно котить до моря між тесаних кам’яних берегів, місяць сизіє в котячих зіницях таксиста край вокзальної площі, тоскно звискуючи, іскрять на повороті колеса трамваю, що гримотить до площі, розсікаючи поснулих на теплих рейках собак, "комусь гірше випало, згадай-но фотографа Юрика, брата першого Юлиного чоловіка, — за вкрадену в прапорщика гонучу сержанти вишикували роту на крижаному плацу, наказали роззутись, шукали не по-солдатськи чисту матерію, Юрик приморозив ступні, обдер прикипілу до льоду шкіру, подався до санчастини, потім щоночі терпів розрубану клямрою щоку, вибиті каблуками передні зуби, закривав руками лице, коли в умивальнику сержант мочивсь на його потилицю і носаком чобота перекидав на спину, "шлангуєш, суч-чара!", на довершення в туалетне "очко" з ременя бльовкнув штик-ніж, ротний, чверть години відхрипівши слово "трибунал", наказав плетеною алюмінієвою кошівкою на довгій тичці черпати жижу, виловлювати зброю, під гнилозубе іржання здавалось, що відколи покинув село, звідтоді й колотить парашу, дихає чужою смердотою, з дому надійшла телеграма про братову смерть, літ через десять Юля призналась, що підсипала в страву антабус, а тоді комбат заказав відпускати на похорон, "шлангістові не положено", Юрик дав драпака, першу ніч перекуняв під скирдою в розритій руками лисячій норі, за дня на лісорозробці підібрав обмазучену брезентуху з сірниками в кишені, набрів на сторожку, замислив пересидіти час облоги, знаючи, що вже солдати в паруючих пітних шинелях полосують весняні ґрунтовки, на середхресті злягають спинами на сталь "бетеера", матю-жать білий світ, бухикаючи від перших затяжок, вже офіцери в плащ-палатках мерзлякувато стинають плечима під вітряною сльотою, вже міліцейські патрулі по селах розпитують дітлашню і колгоспним сторожам тицяють його фотокартку: "не впізнаєте?".
При залізниці назбирав газетних жмаків з недоїдками, на болоті нашморгав журавлин, забадяжив у погнутій консерві чагу, вночі на станції вліз до завантаженого залізною рудою вагону, подумки висповідав образу, "братчику, брате мій, помниш: підсаджував мене до ластовиного кубла, жовтороті безпері ще пташенята ловили мій палець, помниш, за клубом розігнав гурт шабашників, що липли до меї дівчини, помниш, над хатою оксамитово проти сонця летіли у вирій качки, братчику, батьку мій, зціли мою кривду", до м’яса зчесуючи долоні, злетів відкосом, до смерку відлежавсь в посадці, пришкутильгав до села, плечем зліг на вишню біля причілкової стіни, за прохилом фіранки помітив: батько, звично зсутулившись, обік груби димить сигаретою, спльовує на антрацит у відрі, відблиск жару лащиться об настовбурчені худими колінами штани, а мати з духовки виймає печені картоплини, обпорскує їх водою з троєперстя і замотує утирачем, аби відіпріли, "певно, з воєнкомату доклали про втечу, амінь".
Підвечерявши, батько прошкандибав за купу гною при хлівчику, забутіла корова, син уклякнув за кущем зацміну, кров до глухоти тисла вуха, з головою в чорноземі мороку батько застебнув ґудзики на ширінці, шоркнув галошами об ребристу шкрабачку, з коротким "щек" засунулись двері, при кладовці суглинок лип на взувачку, пудові чоботиська засмоктували до землі, журавлинові бубки лягли на могилу, що пахла розкришеним хлібом та перваком у чарчині, бите скло туги затовкло в горлі крик: ще брат на вечоринці виводив "не скач, коню наді мною, не бий землю під собою, ти ж до моря не доб’єшся, з моря води не нап’єшся", ще мати френзлями хустки втирала сльози, пхала в торбу холодні котлети, півжитнього бухінця в рушнику, ще зачерствілий окраєць лежав на миснику до першого солдатського листа, солом’яна потеруха завихрювалась над подвір’ям, журавлина на багні наливалась кривавим соком, щоб засвітити могилу жаром родинного полум’я; мертвий від безнадії час обзивавсь братовим співом, "не плач, мати, не журися, бо вже твій син оженився, взяв собі паняночку, в чистім полі земляночку, взяв собі бондарівну, в чистім полі землю рівну", на два голоси подумки зріднившись у пісні, розворушував чоботом землю, руками рив затишок від сльоти, яму, котру вистелив позриваними з хрестів вінками, коленкорові квіти шепелявили при найменшому порусі, товсті мури ночі не пропускали жодного зблиску; ранком їздовий, правуючи по солому до скирди, запримітив скорцюблене на цвинтарі тіло, тирговкнув коней, держаком вил під бік шибонув хлопця, що зойкнув, замруживсь від видива обкипілої інеєм "колючки" на загорожі дисбату.
Вітрила самотності болючим полум’ям надсвічували небо; не вмикаючи світла, художник ліг на диван і було йому видіння: просмалений, з дерева гофер, довжиною триста ліктів, завширшки п’ятдесят ліктів ковчег погойдувався на фіолетових водах, "це кінець тільки теперішнього світу", таловиця несла ошкірених вилинялих лисів, рибалок в залатаних ґумових чоботях, очеретяні стріхи, хвіртки на іржавих завісах; вороння чистило дзьобаки на обпаленому блискавкою хресті, хвилі оживали помахами руки чоловіка, що харкав услід ковчегу, і п’ятами голої красуні, котра ногами збивала каламутняву, вчепившись за галстук роздутого мертв’яка, і розпухлими від комарноти мордами лосів, які розбрижували піну й рогами розсовували потопельників, пливучи від одного мертвого острова до іншого, "ти не владен їх рятувати, — подивись і минай", ластівка з тонкорунними водорослями на крилах повернулася, защебетала на реї, голуб з маслиновою гілкою в дзьобі повернувсь, отрусив пір’я на палубі, і тільки пожбурений з руки, охмелілий від смороду падла, гайворон зник у заобрійній сукровиці, в трюмах, зачувши обмілину, ремигала худоба, лев, очунявши від лихоманки, кігтив білі просичені сіллю борти, дельфіни перелітали один через одного, військовий в кітелі при надірваному погоні гріб за писарчуком із гусячою пір’їною за обліпленим п’явками вухом, на золочених шпилях пам’ятників кишіло гаддя, і вал, залишений судном, змивав його, буцім налип бодяги, "мусиш засіяти землю, повідати про кінець, відкатувавшись в самотині між загиблих і тих, кому все однаково".