1 ви в ім'я того безглуздя вбиваєте людей?
Логічно й між нами — так. Але це внутрішній бік проблеми. Політично-суспільна боротьба ведеться в річищі розвитку форм і відносин матеріяльного порядку. Це — дійсність. Задля прискорення переходу старих форм у нові, які б відповідали потребам і обставинам що разу змінних діб, можна й навіть треба вбивати: прямо й метафорично. Але інша тема це філософія цієї боротьби, від якої, коли ви заглиблюєтеся в неї, ви мусите або збожеволіти або вбивати вже без усякої надуми й докорів совісти. Яка ж це філософія? Вона дуже проста: припущення, начебто зло, яке ви чините, все ж породить колись добро, нехай і умовне, а система, яка є тепер і злом, добра породити ніколи не здолає... Чи не ясно?
Олелько зауважив, що Тріадо й тепер, милуючись своїми відчеканюваними реченнями, не перестає стежити за тим, яке враження вони викликають на Олелькові.
Надто ясно — сказав Олелько, — але як розуміти з усього попереднього, і це тільки омана.
Зовсім правильно, — вигукнув радісно Тріадо; я бачу, ви думаєте цілком тверезо! Це тільки словесна штучка, вільний жарт, бо й ви й я знаємо, що зло таки залишиться злом і ніколи, в ніяких обставинах не породить добра. Ось у тому й цілий глузд, а краще сказати — безглуздя усієї справи. Тільки про це нікому не слід говорити, це, так би мовити, між нами...
— Тобто ви й далі годуєте оманою, — посміхнувся Олелько — тільки вже не мене з моєю тіткою, а просто сказавши — людину...
Филимон зненацька дав їм знак рукою. Собаки загарчали. З лісу, темного як кам'яного йшли шерехи, хрустіло ломаччя. Важко сахнулось щось пелехате з-під конарів і пішло в густу безвість. А тієї — стихло. Полоскались сузір'я Борони. Роги вили, вже не глухо, а радісніше й ближче. "Коли б не зайняли Смі-динського бору, — сказав Филимон; там вони й ночуватимуть..." Він прихилився до росохатого в'яза, витягнув свої ноги в постолах, поклав на коліна рушницю, причинив очі. Спав — не спав, дрімав. Це був дивовижний чоловічок, невеличкий, тихий — колись в зовсім малих Олелькових роках, коли він приносив до двору лисячі шкури або ягоди в кубках, гарно зроблених з березової кори, Олелько не уявляв його інакше, як зітканим з імли болот, з зеленого Охово-го царства, що під землею.
XXVIII
— Поговорімо про людину, — викресав Тріадо іскру із старовинного Филимонового кресала й губки; якщо ви вже так заступаєтесь за неї, мовляв, чи не шкода аж так немилосердно її пошивати в дурні? Що ж, у вас це й природно, Олелько, юність на те й юна. Вам людини — шкода. А крім усього, ви людей не так уже й багато бачили, а тих, що бачили, то й я сам не наважився б обдурювати. Ви лише на них усе свое уявлення будуєте: всі люди такі ж гармонійні та чудесні як у вас, у Рославичах. Між іншим, воно й у Рославичах не так зовсім чудесно, але нехай — скажімо: це остров гармонії. По суті ж речей людина народжується в підлості; не обурюйтесь і не ображайтесь — це наша природа, ота непереборена, первинна, тваринна. Чого тільки треба було б, щоб цю підлість з неї, з нашої людини, викурити! А от не викурите ж, навпаки — чим більше в ліс, тим більше дров. Так що наприкінці, в порядку поступу, дозріє цей людський рід, зложений з романтиків, навіщених оманою (ці може ще найкращі!), з облудників, які вам сльози точать, а за халявою гострять ножа й решта — вовки або ж раби. Схема, правда, не надто привабна. Отулім це все в ідеї, назвімо це гуманізм і ми матимемо образ маніяцтва, облуди, насильства і плазування, об'єднане одним священним словом: людина. Подумайте, яка цяця-ковбаса й скільки задля неї вистраждано, скільки чорнила пролито, щоб її, гадано, визволити! Одне ціле сторіччя, взявши від добросердого та наївного Жан Жака, витрачено на вінчання цієї цяці-ковбаси, на оспівання її горя-кривди світової її пригнічення. Чи не так?
Я сам плакав, читаючи Марка Вовчка, сказав Олелько.
Оттакої! Й ви сьогодні, а якщо не сьогодні, то завтра, збагнете напевно, що ваша Марко Вовчок не була нічим іншим, як облудницею, бо я певен того (автім почитайте її листування), що її літературні вправи не варті були свіч, хіба що слави "пророка кроткого". Овва, чи не більша слава бути "пророком злим", скажіте? Тую декорацію облуди здерти, на мороз виволокти це слиняве людське єство, осяяти його вогнем дійсної правди, без легенд і мітів, сказати всім, може й гіркі, але чесні слова: ваше чоловіко-любство не варте й понюшки табаки, ваш гуманізм добрий тільки біля лямпи з зеленим абажуром. Визвольте цю рахманну істотку — людину й ви побачите її пазурчики! Навіщо дурити когось, Олелько? Навіщо ситити людей — я маю на увазі тих, що варті будь-якого ближчого розгляду — плюгавими доктринами слабощів? Якщо на те, щоб їх легше узяти в ярмо — згода, бо всі засоби добрі, навіть гуманізм, але щиро вірити в це й упадати за людиною, що їй начебто діється кривда — далебі, не варто! Гуманізмові протиставте надгуманізм, тобто визволення від того, що точить з вас сльози і веде вас в царини облуди. Людині протиставте — надлюдину і ви побачите, що ваші сумніви відносно чистого сумління, яке начебто зойкає по вами обманюваному людству, щезнуть як торішній сніг...
— Інакше кажучи, вам і не сниться ощасливлення людства...
Щиро сказавши — ажніяк. Дев'ять десятин людства буде завжди в більшій чи меньшій неволі, бо вони тільки субстрат або погній для творчої дії одної десятої. Мета, або, скажімо, ідеал важливіші за нікчемну людину, дорогий друже. Коли б Олександри, Цезари, Наполеони гралися в гуманізм, вони не здобували б імперій. Людина, яка зробить велике відкриття — скажемо, розколе атом чи виявить таємницю безсмертя, важливіша ніж мільйони так званих знедолених земних існувателів. Якщо б нам удалося побудувати нову форму державно-суспільних відносин, таку, як ми того хочемо, тобто справедливу систему, то ми не завагаємося перед ціною: знищення певної кількости тих, які нам будуть на перешкоді. Це ж зовсім логічно. І зовсім не ново. І зовсім не так вже й жорстоко. Далеко жорстокіше існувати печерною твариною, без усякої надії на зміну...
Підождіть, сказав Олелько; а навіщо взагалі ота зміна? Чому ви гадаєте, що всі так прагнуть зміни як і ви?..