Перед хижкою Филимон пристанув, ловив вухом ледве чутний, мов далекий покрик болотяного бугая-птиці, рик рогів. Слухав і Тріадо, що стояв у дверях хижки, взявшись обома руками за одвірок. Був вели-тенський, у темряві ще вищий, а з плечей охопив його меркий блим лучини, що горіла в хижі.
" — Ви, дядьку Филимоне?" "А хто інший?" проказав сич і сів на обдертому від кори, зваленому осокорі; "тривоги нема, а як обновляться на Коничівщині, то може й зовсім сюди не йтимуть, оттаке..." Й Олелько сів на порозі, біля Тріада, а біля чола його тихо-докучливо бренів комар. Олелько ще з півдня був тут — може вдома й шукали. "Ще час — сказав Тріадо; глянув до місяця на годинника; до півстанка у Восьминогах вистане дібратись на зорі, може й товарний потяг наспіє..."
Вони сиділи всі втрьох мовчки, кожний думаючи своє. Шерхи мандрували повз них, ішли з лісу, з порубу, разом з вологим вітром залітали з ще не близької ріки. В чатуючій-півтеміні Олелько не бачив Трі-адового обличчя, уся його постать бовваніла розпливчатим зарисом; лиш іноді — коли Тріадо посміхався, блискали його зуби, але й голос його був не той, що колись: як може мінятись людина, — подумав собі Олелько; він ще міг себе переломити й Тріадо це прочував.
Я хвалив би як Ерази глупоту, чи ви знаєте, Олелько? — сказав чітко Тріадо; звичайно тільки тоді, коли людина хоче до шаління одного — жити. Й значно легше жити, якщо вас люди приймають за дурня. Комедійність усього нашого життя, абсурдність земного світу полягає власне в мистецтві — бути дурнем. Зважте, я прийшов до цього висновку, божевільно прагнучи жити, може й недоречно. Тепер вам зрозумілі всі містифікації...
Пошиваючи інших у дурні, ви все ж робите кривду людям, сказав Олелько.
Без сумніву. Я вже вам говорив, що засаднича прикмета кожної дії — повне нехтування так званою мораллю. Поняття людської кривди, виплекане минулою добою, винесене навіть на прапори поступового людства як гасло, ніщо інше як одна з багатьох оман і облуд. Доба, що йде, скінчить з тим: велич людини буде в одвертому визнанні її аморальности. Але ми — люди проміжної доби ще не в силі перебороти тих умовностей; ось чому й я спинився на певному кордоні: мені було важко пошивати в дурні таких щиросердних романтиків як ви й ваша тітка.
— Я думаю, що одна єдина людина з поміж нас вас збагнула відразу...
В темряві блиснули Тріадові перлові зуби.
Ви вгадали — Немирич. Він людина виїмково розумна, а до того пам'ятлива на обличчя: ми зустрічались кілька років тому з ним, хоч і не були знайомі, в паризькій Національній бібліотеці. Це був для мене один із летючих періодів дозвілля, коли я навіть був студентом Сорбони, міг відпочивати над книгами мудрців в окладках з телячої шкури. Він же — працював над своєю дисертацією. Можу признатись вам, що його я боявся тут найбільше...
А його поглядів на справи?
Цього значно менше. Це все, що він говорить, вже було і буде ще, але воно не відверне неминучого.
І ви вбачаєте в ньому польського патріота?
Ні, швидше космополіта, відірваного від ґрунту, який бачить спасения в регенерації давно змиршавілої кляси. Це романтизм чистої води. Ця кляса, навіть натхненна Немиричами вже не здібна до регенерації. Це вже відроблена пара історії. Світло не звідти, Олелько, світло не з країни оман. Я натякав вам на це безліч разів, правда в дещо упрощеній формі...
— Я б не сказав, що ваше вчення второпую... Тріадо висунувся з тіні й Олелько побачив його
блідо-зелене чоло, що відкрите від колишньої буйної гриви, зміняло вкрай його обличчя. Срібні пломіні гартували його колись м'ягкі, ліниві риси, підборіддя кувалось з того ж лиховісного металю. Куди відійшов розбещений, срібноокий Скит?
— Моє вчення — посміхнувся Тріадо — жодне вчення. Це — ваша тітка зволить перебільшувати. Я не творець філософських систем і не ідеолог; я ніколи не берусь тлумачити, я завжди — тільки прагну зміняти. Кожне вчення, кожна ідея добра лише в своїй первинній постаті — як стихійний відрух, як сув'язь емоцій. З хвилиною, коли ви починаєте інтерпретувати вчення, воно розводнюється, інтеллектом, слабне в свойому історично-суспільному розгоні, воно врешті врешт нікчемніє, бо стає людським. Великі реформатори не укладали систем, вони діяли, приречені до
дії...
—Ким?
— Скажете історією, її законами. Ні, а сліпою силою, якої вибух важко визначити наперед, бо історія засадничо не має цілі, хоч треба думати інакше. Французька революція, за яку так чіпляються інтерпретатори, є клясичним прикладом випадковости. Якщо б не було в ній людей, того типу, що Марат або Робесп'єр, які визнавали тільки безпосередню дію, революція була б приборкана так само швидко як недолугий бунт декабристів, який втішається в вашій сім'ї такою пошаною. Терор для терора й це головне, але не те, чому і проти кого він спрямований. Наполеон був не меньше заслуженим терористом, ніж Робесп'єр, але чи найдете спільність їхніх цілей? Мій брат-блискучий гвардійський офіцер був повішений за участь в замаху на царя; я тоді був хлопцем, молодшим від вас і, що ж? Мій перший і природній відрух — була не передумана програма, а жага до помсти, прагнення безпосередньої лютої відплати. До чого ж я веду отеє, спитаєтесь? Та от до того суттєвого: я не є речник жодної кляси й не местник за громадську кривду. Може я, чи мої товариші, коли прийдемо до влади, чинитимемо отею так звану кривду громаді вдесятеро більшу, ніж її чинять теперішні володарі. Я також і не речник доби, бо вона, навіть повз усю її відмінність від попередньої, повз її жорстоку й неминучу спрощеність, буде тільки повторенням — в котре? — того всього, що бувало вже не раз. Отже я речник того одвічного і, зважте, сліпого акти-візму, якого першою метою зміна. Й при цьому засобами повного, ненатлого руйнування. В ім'я чого, спитаєте? В ім'я перемоги правди над кривдою, в ім'я справедливости, врешті в ім'я прекрасного завтра, раю земного? Гай-гай. Залишімо це все поетам, для мене й моїх однодумців це тема надто нудна, хоч зодягнена в гарні фрази. Ні, це активізм, якого ціль — абсурд, безглуздя. Просто — блудне коло, пустеля людства, приреченого до повторювальної ніщоти...