— Ви хочете нагадати мені, що я сам проповідую постійну повтаряльність і тяглість, яка володіє історією. Це релятивно правильно, бо в деякі періоди, дійсно, форми суспільного життя, хоч і лихі в своїй основі, можуть задовольняти людей і тривати довше ніж треба. До певного моменту, зважте. Доки зло ще приспане. Ось дивіться, коли б якийсь сторонній спостерігач хотів окреслити стан відносин у ваших таки Рославичах, він назвав би їх ідеальними. Просто аж серце радіє, бачучи здійснення програми богобоязливого консерватизму: яка ідилля між панами і мужиками! Оті всі спільні толоки, обжинки, патріярхальні взаємини між селом і двором!.. А на ділі?
Мій батько нікого не пригноблює, — обурено перебив його Олелько, — що це ви?
Система, система, мій друже, хто мовить про вашого батька чи про вас. Ненормальність системи полягає в тому, що ваш батько має півтори тисячі десятин, а дехто з мужиків не має і двох. Те, що ви, пробачте, я говорю це для образности, ростете в гаразді і маєте забезпечений шлях до освіти і до гарного, ситого життя, а якийнебудь ваш ровесник — пастух, чабан, може вдесятеро талановитіший від вас, може якийсь другий Нютон чи Щевченко, — приречених бути довіку тим, чим він є. В ширшому маштабі це творить світове лихо. Світ є одним великим са-жем, який треба зруйнувати до тла. Це й ота велика й конечна зміна, задля якої ми прийшли у цей світ. Ось дивіться на наш український народ: чи ви не відчуваєте його підземного стогону? Чому він має бути вічним лінивим, хитрим, дурнуватим малоросійським народцем? Чому так улаштовано для нього в світі, що без держави, без культури й у споконвічному рабському труді для паразитів з інших, ніби вищих духовно і цивілізаційно, націй? Хіба не жадає такий стан зміни? Хіба не варт задля того жертвувати дев'ятьма десятима пасивних рабів, щоб хоч їхнім нащадкам створити краще життя?
Під чоботом тих, що сьогодні ладні навіть підпалити той саж? — як ви кажете?
Ви злосливі, друже, й ловите мене на слові. Безперечно — ті, що сьогодні спалять саж, навіть найбільш геройсько, через декілька поколінь або ще й в першому поколінні можуть стати деспотами і супостатами, це не тільки виключене, але певне. Ось це й є прокляття людської натури, я ж вам говорив. Тільки нелюдські зусилля можуть перешкодити дегенерації революції. Які, хочете знати, напевно? Ото ж, я гадаю, створення з меншости, отієї одної десятої, ще одної меншости, яка буде вартівничим надгумані-зму. Ви мене розумієте?
Приблизно про таке говорив колись Немирич... Орден, чи щось подібне...
Це романтика, як усе, що говорить ваш Немирич. Орден це установа консервативного порядку. Нам треба опори, не на абстракції — честь, гордість з предків, а на реальному...
Тоді — опричина, чи що?
Може й опричина. Може й преторіяни імперії нового типу. Не в назві справа, й не в аналогіях. Це вибрані, непідкупні й одержимі. Позбавлені всього людського, запам'ятайте. Скажімо — чоловікобоги. Озброєні динамітом, револьверами й тайною всезнання, може й ґільотиною або ще більш ефективними засобами. В усякому разі — це гаранти того, що старе ніколи не повернеться, а нове не перестане бути новим. Звичайно, релятивно — нове, бо як ви знаєте, абсолютно нового бути в природі не може. И ось ми тут переходимо у вищий плян проблеми, бо розмовляли досі про нижчі, які зрештою досить ясні. Нерозв'язана залишається філософія дії, ота сокровенна езотерична, від якої або божеволіють або стають катами. Це проблема людської недовершенности, мій друже, це питання ілюзорности поняття того чолові-кобога, якого дехто собі вимріяв. Бо що, остаточно, має бути рушійною силою, істотою ЦЬОГО чоловіко-бога?
Свобода, неозора свобода...
Й я так гадав — свобода розкованого Проме-тея. Ні, мій друже, на жаль, не свобода. Залізне число, цифра, математична формула. Тобто — ніщота. Антипоезія. Холодний раціоналізм. Назовні — надзвичайна упевненість, унутрі ж — свідомість своєї не-довершенности. Бо людина, кінцем кінців нічого більше як безконечне й безнадійне самозаперечення...
Він замовк і узяв голову в долоні. Місяць вийшов зза дубів і впав на його худе обличчя. Олелько підвівся. Все довкруги взялось мрякою.
— Тоді — я вам скажу, що таке людина, Тріадо, — промовив Олелько, людина це милосердя.
Тріадо спильна й довго дивився на нього.
Ні, Олелько, милосердя — це капітуляція людини. Волію бути проклятим, але собою, справжньою людиною...
Ви не вчитель, — промовив, аж прошепотів Олелько; ви тільки — біс — куситель...
Йому треба було йти. Вже було далеко за північ. Але десь за Козаччиною, може на смідинських порубах, горіли вогні й грали роги. Мабуть там отаборилось ловецьке товариство. Олелька вже напевно давно шукали. А тут — під коронами дубів шугали ли-лики, в болоті, оподалік кумкали жаби; безпересталі щось проходило хащами; комашня летіла на блим лучини; Филимон, прикурнувши, не випускаючи рушниці з закандзюбілих рук хропів.
— Я йду, Тріадо, — сказав Олелько; може й не зустрінемось більше...
Тріадо простягнув до нього руку.
— Я хотів би зустрінутись з вами, Олелько — знов блиснули його зуби — за декілька років, коли у вас буде твердіший осуд і не від вашого юного серця.
Він розбудив Филимона, що як кожний лісовик спав чуйно й швидко притомнів.
Ще одно, Олелько — підійшов до нього Тріадо, погладжуючи чуприну; не гадайте, що це я спокушав вашу тітку. И не хотів би я, щоб вона йшла туди — в бік отих вибраних. Вона призначена для іншого життя й для інших людей.
Це ви щиро, Тріадо? Засміявся Олелько з'їдли-во. Він був уже певний себе: ця людина не здолала взяти його під свою владу, вона його не здолала спокусити.
Хотів би я, щоб ви мені хоч у цьому повірили, — шорстко сказав Тріадо; ви не знаєте того, що вона хотіла йти зі мною ще цієї ж ночі... А я її переконав, щоб почекала, коли дам їй вістку. Але я їй ніколи не дам ніякої вістки. Я не хочу, щоб вона йшла по свою загибель. От і все.
Филимон чекав, перекинувши на плече рушницю. Олелько пішов за ним, а Тріадо дивився, як обоє щезли серед ночі.
XXIX
Вщижське урочище — найстаровинніше в цілій околиці. Колись полісуни натрапили, йдучи по висохлому річищі лісового потоку, на дерев'яні зруби вщерть скам'янілі. Гадаючи, що це гайдамацький скарб (про це повно було оповідей), докопалися до підземної печери, утвореної із скам'янілих нашарувань. Скарбів не було, а тільки кості, глеки, кам'яне знаряддя, а на стіні вириті постаті: змії, півня й оленя. Василь Михайлович оцінював знахідку як стійбище історичних часів, яких п'ять тисяч літ перед нашою ерою.