і
ми, притримуючи свої шаблі, довгі як шпички, про-бокували повз неї, як собаки з підобганими хвостами. Настала тиша, в натовпі поскидали шапки, сонце сочилось крізь прозоре гілля акацій. А тоді коні шарпнули, дядько Петро між двома жандармами обернувся; обернувся і Яшко-матрос у візку, задьористо — весело вишкірюючи зуби, кучер його розвіявся з-під безкозирки; коні задудніли підковами по алеї, вибралися за ворота, а тоді, серед куряви, чвалом понесли брички і візок по старому шляху.
Жінки сиділи у вітальні, мовчки, з помітною печаллю і втомою в очах. Адже трус тривав довгі години, ніхто не спав. На столі був чай, але він холов, його не торкано. Ольга Антонівна заговорила про свої передчуття, що може нічого не було б, коли б Петрусь не був такий потаємний, скритий. Адже були його подорожі, куди — невідомо, знайомства з підозрілими людьми [Олелько нагадав собі, що бачив дядька не раз з Яшком-матросом]; все було сповите недомовленістю, припущеннями, а головне передчуття, таке докучливе і настирливе; воно давно не давало спокою.
У батьковому кабінеті, де зібрались чоловіки, справа обговорювалась конкретніше, але про це не треба було знати жінкам, щоб їх без потреби не тривожити. Дядько Сашко і лейтенант Абаза розмовляли з ротмістром, який, на їх думку, був непоганою людиною, хоч всього звичайно не говорив. З розмови виходило, що дядька Петруся поєднують із справою вбивства адмірала Бірюлова в Севастополі, тобто можуть його до неї вплутати, бо арештовано людей, причетних до цього і їхні зізнання могли б бути неприємними, може виникла підозра, що дядько Петрусь — знавець вибухових матеріялів; на це наводить його лябораторія. Матроса розшукувано вже давно, він у Рославичах переховувався, бувши учасником заколоту на кораблі "Пам'ять Азова". Словом, — повагом сказав дядько Сашко, добре було б, щоб якось обійшлося, але взагалі справа неприємна і нема що годувати себе ілюзіями; посидить і мабуть довгенько, саме слідство триватиме, як водиться, кілька місяців, а там їм не спішно. При найкращих умовах у висліді — заслання в адміністраційному порядку..." "Коли б не гірше, — нахмурився Василь Михайлович, — самі проклямації — це не жарти". "До речі, — озвався доктор Крученюк, — вони по ці проклямації пішли як по своє. Без сумніву не обійшлося без доносів. І не можна було кращого тайника вигадати?" "Значить, — посміхнувся сумовито Василь Михайлович, — ми тут, у Рославичах, не самі..."
"Я вас попереджував, — сказав дядько Сашко, — мені про це натякав той драгунський офіцер, з яким ми пили в Межиріччі, добра душа, дещо він знав, але не все..." Господа, навіщена відчуттям чиєїсь лиховісної присутности, знімовніла і посмутніла.
Життя, однак, йшло своєю чергою — натовп неохоче розійшовся, метикуючи над усією подією; кури миролюбно кудкудахтали. греблючись біля дровітні; покоївки обідньою порою метушились; спека не спадала. Пані Ольга втишала свій неспокій господарськими справами — йшла в огород, до парників, у молочарню, сиділа біля мідяних мис на вогнищі під каштаном, де рожевою піною скипало малинове варення. Тітка Катря замислено розпочала прелюд — Сен-Сан-са, але залишила: рояль зойкнув і замовк як віко труни. Тітка Лара ходила по стежках зціпивши уста; її погляд був недобрий, відьомський, як пошепки у таких випадках говорив доктор Крученюк, що за всіми ознаками її трохи побоювався; тітка Фламінго прикладала долоні до вилиць і зітхала; дідусь-полковник похожав по саду, сумний був і він, заглиблений у свої думи. Чоловіки безпересталі курили і мовчали за столом, сьорбаючи каву, частувалися коньяком, що золотів у сонячних тихих променях, які вкрадливо пнулися у вітальню.
В бібліотеці Олелько застав гостя — Богдана Немирича, якого гонець вже сповістив про події в Ро-славичах. Він сидів з панною Інною, що з усіх гостей залишалась ще два-три тижні. Олелько знов з цікавістю приглядався її гадючковатому, черниччиному обличчю, її сумним візантійським очам [вона була далека родичка, але все ж було в ній дещо з Рославців — та сама смаглява блідість далека від життя замисленість]. Вона була для Олелька надто манірною, надто зделікатнілою, йому здавалось увесь час, що вся її поява — осиний стан, чорна сукня, католицький із слоневої кости хрестик на шиї, довжелезні цигарки в тонких пальцях все зумисне підкреслене, щоб хизуватись власним стилем, неподібним до ніякого іншого. В руці у неї була розгорнена книжка — поезії якогось Рільке.
Не всякий подвиг є подвигом, — метнулись чорні очі Немирича і то гнівно, як зауважив Олелько, — ваш трансцеденталізм тільки словесна примха. Абсурдний подвиг, як у випадку Петруся, просто нісенітниця як і все, що нині проробляє наша інтелігенція або дворянчики, що мають нахил до прилюдного каяття. Пропащий час, а результати — хаос. Ось Петро — досконалий син своєї землі, гідний свойого роду, але іде в найми доктринерам, вихолощеним догматикам, їх ціль — утопія. "За двісті років життя буде чудове", хто в це повірить? Може якісь істеричні курсистки, провінціяльні панянки, жидівочки з біблейсько-сумними очима, семінаристи-безвірники, не-доуки-студенти? Не бійтесь, ті кабінетні догматики, десь у Відні, чи в Женеві, знають кого можуть використати. Народ, справжній народ за ними не піде...
Для мене не важить мета, — тоскно сказала Інна, — важлива сама дія, романтика боротьби...
Цим можуть потішатися невдахи, але ж Петро зовсім не невдаха. Біда в тому, шо мета, якій він служить, не варта заряду його волі і енергії... Це зовсім не те, що треба...
— А ви хотіли б подвигу з натхнення вашого Ері-діа, що оспівує Кортеза і конкістадорів... Цікаво, яка у них була мета?..
— Вірші Ередіа чи того самого Рільке, який у вас у руках, це гімни вічній мужності. Тільки нею здійсняється справді великий подвиг. А за таку справу, для якої жив і діяв Кортез, і я охоче загинув би... За велич і славу Іспанії конкістадори гинули. Панна Інна-черничка обдалась синявим димком.
— Ах, це все земне, брутальне, жорстоке... Та й ваш Кортез врешті врешт прагнув не подвигу, а золота Азтеків. Наша доба — це доба Полум'яного янгола, що приймає нас — смиренних, умиленних, готових на тиху жертву і на подвиг самозаглиблення, самовідречення... Цей янгол приймав колись високі душі християн, що загибали на аренах Нерона... Ми чекаємо нового ренесансу, але не серед пожарищ і крови, а благодаті самоочищення... Ми єдині не губимося в хаосі, бо ми визволені від земного...