Рославичі, — задумливо промовив прокурор, стоячи біля відчиненого вікна і вдихаючи духмяне повітря київського вечора, — чи це не гніздо відомих українофілів — Рославців? Я ще недавно чув про них: вони підписували якийсь протест у справі заборони відзначення сторіччя цього їхнього пророка Шевченка...
Українофільство — це ще не таке велике лихо, до відома вашого превосходительства, — вкинув Пелікан, — зараз на малоросійщину взагалі якась чудернацька мода. Біда в тому, що це ліберальствующе українофільство не стільки небезпечне своїми національними костюмами, вишитими сорочками і бандурами як пустою балаканиною на крамольні матерії, жалюгідним братанням із мужицтвом, зв'язками з Галичиною і тихим потуранням всіляким революційним маяченням...
Доберемось і до них, будьте впевнені, — сказав жандармський полковник — і я того українофільства та шевченколюбія маю досить...
Прокурор підвівся, вкладаючи сув'язі паперів у портфель.
— Коротко кажучи, — звернувся він до всіх присутніх, — я вам вдячний, панове, за вашу пильність. Безперечно, севастопільська справа, цей ганебний злочин біля Графської гавані, розслідування вбивства вірного слуги його імператорської величности адмірала Бірюльова, ведеться фахово й успішно. Я їду у Петербург з доповіддю панові міністрові внутрішніх справ. Продовжуйте, полковнику Новицький, всіми засобами подбайте про прискорення і закінчення слідства. Зловмисників очікує заслужена кара. Докладіть всіх зусиль, щоб виявити, де перебуває згадуваний злочинець ось той Чернець, Агапій чи як його... Збільшіть внутрішнє насвітлення, а таксамо неявний нагляд над підозрілими гніздами крамоли в стилі Ро-славців. Пересікати крамолу до коріння... Автім це все вам відомо...
Підвівшись, всі присутні не втрачаючи особистої самоповаги, супроводили прокурора до дверей і далі у коридор, застелений червоним хідником-килимом. Чиновники, що зустрічались, застигали в улесливому уклоні.
Полковник, начальник київського управління охрани, визирав крізь вікно, в яке пнялося гілля кленів і каштанів та витирав спітніле чоло. Все ще було нестерпно спекотно. Біля осяяного ліхтарями під'їзду прокурора чекав фаетон. Незабаром підкови задудніли. По Безаківській униз, фаетон мчав його превосходительство на вокзал, до петербурзького швидкого поїзду.
З Царського саду, де ще тривало гуляння, долинала музика. Оркестра грала увертюру оперети "Лилик".
XXII
На другий день, коли вже останні гості після півночі покинули господу, Олелько прокинувся на світанку від гомону в будинку. Можливо це була чергова комедійна виправа на паліїв. Він відсунув завіску і виглянув: трава і газони ще срібліли від роси. Перед домом стояли брички і візок, коні під сідлами стояли на припонах, по подвір'ї похожали жандарми і стражники. Скидалось на щось значно інше. Олелько збіг униз. Жандармський ротмістр, у голубиному мундирі, його писарчуки та прибічники, робили обшук. Всі домашні були на ногах, мовчазні і за всіми ознаками пригноблені. Ольга Антонівна і Оксана Олексіївна кам'яніли в їдальні за великим столом, ді-дусь-полковник стояв біля вікна і безучасливо витара-банював на шибці якийсь марш. Всі інші згромадились у вітальні, нашорошені і спохмурнілі. Позавчора тут було так безжурно, а сьогодні цю посумнілу вітальню ще більше притемнювало гілля каштану, що повзло у вікна. Олелько визирнув: з ґанку до візка вели Якова-матроса, скованого по руках, поряд з ним ішли жандарми з оголеними шаблями. У вітальні був дядько Петро, як видно вже заарештований, бо біля нього також стояли два жандарми з шаблями.
... будьте ласкаві не турбуватись, все, все, виясниться, — клопотався ротмістр у голубому мундирі, пух-когубий, з чорним вусом, гладко оголений і солодко —запопадливо ввічливий. Йому либонь хотілось показатись таким перед жінками. Другий офіцер, старший, з рудими вусами, не силкувався на ввічливість.
— У ваших печах і в каміні, — сказав він до Василя Михайловича, — спалено багато паперів і то недавно, чи не вчора... Чи будуть пояснення? Всі мовчали.
Петрусь був зовсім спокійний, але йому не дозволяли вже розмовляти із своїми.
А як ви поясните ось це, хоча б, — і жандарм показав Петрусеві жмут паперців, — ці проклямації знайдено в дуплі дерева, біля альтанки...
Провокація, — сказала Оксана Олексіївна, що з панею Ольгою увійшла у вітальню, — ще й яка ганебна...
Ми ажніяк не хочемо будького обвинувачувати, — поспішив ротмістр з напомащеним чорним чубом.
— однак доведеться вияснити цю справу в іншому місці...
Старший жандарм, здавалось, злагіднів і допитливо озирав усіх своїми вибалушеними зірками. Погляд його спинився на Оксані Олексіївні.
— А ми старі знайомі, шановна Оксано Олексіївна, я колись мав приємність супроводити вас у Київ, чи не в 1907-мому?
Авжеж, авжеж, — крижано, не глядячи на нього, промовила Оксана Олексіївна, — дивно, що ви пам'ятаєте, адже таких ласкавих супроводжень було у вас тоді багато...
Гарячий це був час, високодостойна пані, — вклонився жандарм з рудими вусами, — обов'язок служби, чиста формальність, наскільки пригадую, так як і тепер...
Аякже, — брязнув острогами ротмістр, — все виясниться, просимо не турбуватись і пробачити нам.
Він кивнув жандармам із шаблями і Петруся поведено на ґанок, до бричок. Ласкавим жестом ротмістр дозволив попрощатись з в'язнем. Петрусь був блідий, але спокійний. Його всі оточили. Пані Ольга, тітка Катря, покоївки, плакали, навіть у дідуся-полковника викотилась сльоза; він махнув рукою і пішов геть. У подвір'ї вже зібралась чимала юрба, навіть дядько Сила прийшов з саду, пастушки прибігли з пастовнів, із села йшли люди і дедалі натовп ставав зловісніший. Дядька Петра посаджено в бричку, але не ковано в кайдани. Він натягнув на свої чорні кучері старого студентського кашкета і посміхався до всіх. Стражники сідали на коней, офіцери діловито обчім-хували мундири і натягали білі рукавиці. Ротмістр приклав долоню до шапки, Галантно дзенькнув острогами, вклонився жінкам, але йому ніхто не відповів. Оксана Олексіївна стояла, як завжди схрестивши на грудях руки, пережовувала сухими губами, обличчя її було камінне, нахмурено-грізне. Жандар