Олелька, що прислухався цим містерно гаптованим імлистим словесам, пройняла нудьга. Ще один світ — панни Інни: якісь містичні маріння, маячення неприкаяних інтелігентиків. Той самий хаос — софізми, вередування снобів, манівці збаламучених і знуджених сновид, що чекають Полум'яного янгола...
Він підійшов до вікна і на шибці, золоченій промі-нем, написав пальцем: "Вера", "Вероніка"... В цьому теж не було глузду, але ж була своєрідна краса — чвал у безмежжя степів, зеленоока русалка на коні, русява дівчина, земна і весняна як у Ботічеллі... — Це каламуть доби, що вмирає, це самообман виніжні-лих людців, переляканих повстанням Скита, як ви казали, панно Інно, ваша містика — це капітуляція перед життям, а краще перед хаосом, який готують нам ті кабінетні доктринери всесвітньої революції, яким служить Петро...
Панна Інна слухала Немирича, мабуть знехотя.
Це не тітка Лара, — подумав Олелько, — це не криця і не полумінь, це розпещена лялька, це таки справді зламана лілея...
... Ви виглядаєте вашого Полум'яного янгола, що оновить вас, повержених у імлисті нірвани хаосу _та визволить вас від земного полону, — говорив Немирич, немов карбуючи, — врятує вас від Скита чи раба, який повстав і п'яніє жагою відплати. А я чекаю Полум'яного Демона, що, розпанахавши наш світ на біле і на червоне, викреше велетнів, людей нового ренесансу, але не вашого, зжіночілого і крихкого, але міцного і творчого як мечі конкістадорів. І це буде справжня поезія життя, але не ваша — розслаблених інтеліґентиків і снобів, поезія життя, могутности і краси наново впорядкованого світу. Це буде перемога духа...
— Або його загибель...
— Загинути героїчно, — тихо проказав Немирич, —■ це також щастя...
Олелько залишив їх і їхній словесний двобій. Ав-тім, кому це все потрібно, — знуджено думав він, — навіщо він взявся їй проповідувати, переконувати? Нехай вона зустрічає того, як сама казала, грядучого Скита або чекає свого Полум'яного янгола. Вона ж тільки химерна жінка...
Він ішов садом і раптом отверезів, станув на землі, визволився із сум'яття ідей, суперечностей, сумнівів, що його останній час оплутували. Стежкою від флігеля йшла Мотря. Перлиннолика, з вагою синіх вій, із змиями страшних кіс, що колись видались йому багряними, все та сама, але ж таки й інша — не причинна, а налита липневим, медяним теплом, втомлена може ще не відшумілим шаленим сном. Вона підняла вії і їх очі зустрінулись. Йому здалось, що почув як її серце стрепенулось, він бачив як здригнулись її уста. Але вона тільки посміхнулась і пішла далі своєю стежкою.
ххш
В саму гарячу пору, ще бо косовиця не скінчилась, Василь Михайлович і пані Ольга поїхали в місто, перебували там три дні і нарешті приїхали, втомлені і запилені. Ставши на ґанку, де вже зібралась юрба рославичан і всі домашні, Василь Михайлович, з пилюгою на вусах, огорілий ще більше, але повз усе, неймовірно прояснений, розповів, що він ужив всіх можливих і неможливих заходів, був у губернатора, у прокурора, в жандармському управлінні, але нічого суттєвого в справі матроса-Яшка і Петруся не міг зробити. Матрос Яшко, як казали, завзятий бунтар, був причетний до змови, один із ватажків, що на "Пам'яті Азова" в ревельському порті, розпочали повстання і сам, одноруч, арештував з револьвером у руках всіх офіцерів і капітана, а коли прийшло до кривавого утихомирювання, разом з іншими моряками скочив у море; багато моряків-бунтарів загинуло, бо по них стріляли, а він доплив до берега і згодом переховувався в Рославичах. Мабуть піде під військово-польовий суд. Що ж до дядька Петра, то він тримається добре, разом з іншими гукав: "Революція нас визволить, не бійтеся", але його справа не така важлива; під шибеницю він не піде, але без заслання не обійдеться. На побаченні він був бадьорий і начебто щасливий, так здавалось. І Ольга Антонівна і дідусь та інші при цьому обтерли сльозу.
— Що ж, — озвався Парфен, що стояв, опершись на косу, — Сибір це ще не біда. 1 там люди живуть. Он Гийов — конокрад і Тиміш, що Гриця лісника через заздрість забив, дванадцять год були в Сибірі і повернулися. А таким як наш Петрусь Сибір ніпочому. Такий знає, що за правду терпить...
— Авже ж що знає, — загукали хлопці з-за шоси. Василь Михайлович посміхнувся смутно, може вім і не додумався, що про Петруся та про Яшка-матро-са вже пісень співають і на колодках і за шосою.
"В кожному поколінні Рославців, — озвався зненацька гордовито дідусь-полковник, — або на шибеницю або в Сибиряку йдуть. За народ свою муку приймають..."
— Та це відомо, — сказав Арсен, теж із косою, — коли б тільки з тієї муки та мука була...
І тільки тепер збагнув Олелько посмішку, що ося-ювала смагляве обличчя дядька Петра. Адже про нього в садибі ніхто не знав достоту нічого, він був серед своїх, а всеодно чужий і нікому в нічому не зві-рювався. Як шиголля каштанів поночі, була таїнна його справа, як вогняна скалка пропорювалась його доля на сухій царині. Проте Немирич говорив до речі: дядько Петро, єдиний серед Рославців, знав, чого хоче.
Тільки щераз схлипнула Ольга Антонівна, розповідаючи, як у довгому коридорі, поміж жандармами, показався Петрусь, її братчик, як зголено його кучері, що змалку так буйно розвіювались, як входив він з усіми арештантами у київський потяг, як лиховісно багряніли Грати на вікнах, як втиснено жандармам карбованці в п'ятірні "на кип'яток" для в'язнів. Як рушив потяг, щоб далеко-далеко Петруся відвезти, як хвилювалася юрба рідних на пероні, що відпроваджувала, як вдарили в'язні: "Шалійте, шалійте, кати", що аж грати затремтіли, як в'язні крізь грати ще довго махали руками, поки жандарми не відштовхнули їх...
Василь Михайлович пішов після того у свій кабінет і зачинився з економом Петерсоном, нешвидким дідком, може з німців, який у Рославичах перебував ще за Олелькового діда і довго з ним розмовляв. Як стало потім відомо, Петерсон мав подбати про те, щоб Тріадо — чернець, чи варнак, пішов собі геть, без особливих причин, а так з неохоти Василя Михайловича його тут бачити..
Олелько переконався, стоячи біля молочарні, поблизу воріт, що Тріадо прийняв це веління його батька як давно сподіване. Він пішов у альтану, зібрав своє невелике майно, прив'язав клунок на ґерлиґу, закинув її на плечі, а книжки теліпались у нього на грудях і вкрадливо-котячо з поклонами на всі боки, бо юрба зібралась чимала, з утягненою в шию головою, чим швидше почімкував за ворота. Із-за аґрестових кущів він заочив Олелька.