А ви що, Тріадо, з кріпаків?
Дід був кріпаком, отаким найпідлішим і зважте у кого — у Кам'янці у Раєвських панів, тих самих, що з царями правувалися і навіть на Сибір, мовляв, за свободу і конституцію пішли і там страждали. А. рабами всежтаки володіли, матері їх ковінька, у стайнях знущалися, лупцювали. От і вір після цього панам! Правда, мій дід одкупився, кебетна була людина, почав чумакувати, а тоді в місто подався, торгував. Проте батько мій пустив усе, той був іншої натури, любив, бач, так як і я, дівчаток, любив погуляти, попиячити. Зосталось нас як орлів — п'ятеро синів і ті розійшлися — хто на заводи, у шахти, хто на бурлакування, а хто на всілякі інші промисли. Коли б була Запоріжська Січ, то й я подався б туди, бісурме-на і ляха рубати, а так от, як бачите, нуджу світом... Ну що ж, паничу, вам либонь вже надокучило роздо-барювати зі мною?
Ні, ажніяк, — сказав Олелько, — а я ото хотів вас спитати, чому ви на ярмарку тоді так на нас дивилися?
Приємні обличчя, нічого більше, — посміхнувся Тріадо, — хороші обличчя і у вас і у тіток ваших. І всі ваші рідні такі, а обличчя, як знаєте, душа людини. По одних очах пізнаю, хто добрий, а хто лихий...
А ми що ж, добрі?
Звісно що добрі, аж надто добрі. Вам від цього важкувато прийдеться. Лихому у світі нинька легше, ніж доброму.
А який ви, Тріадо, лихий?
Скажу вам: не добрий і не лихий. Більше злий. Дуже мене вже ображали всілякі, от і накипіло. Надто багато лиха я набачився і натерпівся. Але хто зі мною друг і товариш, тому і я прихилю небо. А ви кажете приподобатись! Я нікому не приподоблююся. Це моя сердечність, от і все. Схочу то й піду собі геть, що мені? Світ широкий. А схочу можу все життя біля вас прожити...
Та ви не сердьтеся, — промовив Олелько і йому справді стало ніяково, шо він був надто різкий з ним, — це я так сказав, не подумавши. Але ви кочовик, либонь не всиділи б на місці, навіть якби вас просили...
Варнак я, вже вам говорив. Хоч і не таврований і не каторжанин, але в Сибіру був. Не бійтеся, там теж люди живуть, і в Сибіру сонце сходить. А я, як батько Тарас казав:
... Я сам, як бачиш, марно всує, Я сам занівечив свій вік, І я нікого не жалкую, І у нікого не прошу я, Нічого не прошу...
Він деклямував, ставши в театральну позу, приклавши руку до грудей, а другою відкинувши неслухняну чуприну. Олелько не міг увесь час збагнути чи все це комедія, чи щирість.
— Плачу іноді, — глухо сказав Тріадо, — а скажіть чого. Може це наша натура така, українська, сльозоточива. Чого плакати? Веселитись треба: ось насувається таке, що все шкереберть піде... Плачу я по нескоренній плоті. Ви розумієте мене — плоть це страшенна річ. Ну, але що ж, пора мені йти. Спасибі за розмову. Я до чоловіка одного йду, також такий недоладний мудрець, світом нудить. Пішли, чи що?
Вони пішли садом, вийшли на головну алею. І Тріадо зразу ж змінився, його хода стала вкрадливокотяча, очі потуплені, руки надто довгі, які він начебто не знав де діти. Широка ступня, шо вгрузала в пилюку. Він увесь став добросердий, чернечо сумирний.
Те все, що я вам плів, не беріть до серця, — стиха промовив він медвяним шепотом, — я це все більше для розваги, Олелько Васильовичу, щоб удвох посміятись, пошуткувати. І своїм не говоріть, а то сваритимуть і на вас і на мене...
Та чого ж, — засміявся Олелько — за віщо сварити?
Тріадо схилив ягнятково голову й таємничо підморгнув. Він, видно, дбав про те, щоб увійти з Олельком у приязно-конспіративні взаємини, може просто вивчав його, а може це була пастка. Він подався не до воріт, а праворуч — у вишневий садок, де біліла молочарня, а там його дебела, нарочито зсутулена постать сховалась за високими лопухами. Олелько, вже біля ґанку, побачив Немирича, що приїхав верхи і Парфен відводив його коня. Олелькові стало невимовно радісно, він побіг до Немирича як до давнього знайомого.
— З ким це ви так проходжувались, Олелько? Тип досить оригінальний.
— Це варнак, засміявся Олелько; або Скит або ... Тріадо.
— Он як?.. Здається, я його десь бачив... Вони пішли разом до ґанку, Немиричів кінь лунко
іржав в алеї. Олелько придивлявся з-укоса зсунутим Немировичевим бровам, його смаглявому обличчі з коротким вусом.
Давно знайомі обличчя ставали того вечора незнайомо-чужими. Тітка Лара була в кармазиновій сукні з чотирокутним вирізом на грудях, з волоссям узятим у срібну сітку. "1 вона також з Ренесансу, — подумав Олелько, — Ботіччеллієва "Весна", або Джо-конда, або й Люкреція Борджія". Всі були в зборі. Тітка Катря сиділа замислено біля рояля і час від часу брала кілька акордів якогось етюду, але вмить обривала. Олелько просовгнувся в куток, за рояль, щоб його не дуже зауважувано, інакше мова його батька була б не така схвильована. Було бо прикметою Рославців, навіть в найкритичніших хвилинах, особливо перед молодшими, не виявляти будь-якого хвилювання. Може це було наслідування тітки Фламінго з її повсякчасними англійським спокоєм. Вона й тепер сиділа під портретом прабабки Єлисавети Олексіївни в темнозеленій, щільно закритій сукні з невеликим білим комірцем, стягнувши уста та нахмуривши чоло, якби розважлива, завжди стримана голландська патриціянка з картин Вермеера. Олелько знехотя відкривав її несколихану, холодну красу.
У кріслі сидів і смоктав люльку дідусь-полковник, що пильно слухав усіх і, іноді потакуючи, кивав сивою головою — чи не казав я, мовляв — або спостерігав кожного учасника бесіди, сумовито, неначе хотів їх надовго чи назавжди вкарбувати в пам'ять. Оксана Олексіївна іноді глузливо посміхалася і була швидше на одшибі, як спостерігач. Могло видатись іноді, що все це її тільки розважало. Доктор Крученюк сидів біля тітки Ганнусі; за всіми ознаками вона йому подобалась. На інших він споглядав поверх окулярів з приязню. Мабуть йому було приємно бути серед цих молодих, запальних людей в повній силі й іноді докидати свої спокійні, але завжди доречні репліки. Дядько Петро нахмурено ходив по кімнаті, дві собаки лежали біля ніг Ольги Антонівни.
Слово мав Василь Михайлович. Він говорив спокійно, стоячи біля вікна, відчиненого в сад, звідки йшов пахучий дурман зоряної ночі.