"... Проблема революційної ситуації, чи така існує чи не існує, немов якась омана, завжди протирі-чива, релятивна, бо сама істота революції виводиться з незбагненої ще досі надри підсвідомого як окремих людей, так і цілих суспільств. Ви, наприклад, гадаєте, що Франція перед 1789 роком страшенно прагнула до революції. Парадоксально, але там — напе-додні і навіть вже під час революції загально панували роялістичні настрої..."
Отакої! А Жан-Жак Руссо, а Монтеск'є, а Кон-дорсе? — вигукнула тітка Лара.
Запишімо на боці всіх шанобливих просвітителів. Вони займалися тільки критикою абсолютизму, режиму взагалі, але в філософському пляні. Мало хто з них був республіканцем. Ідеалом Вольтера був король — реформатор, Руссо був республіканцем, але він хотів республіки тільки ідиллічної для однієї Женеви, але не для Франції. Кондорсе, ти кажеш! Так от цей самий Кондорсе напередодні революції вважав республіканську форму правління зовсім небажаною. Та хіба він один? А Робесп'єр, Сен Жюст, Дантон! Вони всі були спершу роялістами, вважаючи, що королівська влада — це символ єдності і потенціяльне знаряддя реформ...
А де ж був народ, достойний Василю, — обернувся дядько Петро, — той, що громив Бастілію, що вдирався у Версаль і волочив королівську сім'ю в Париж для розплати?..
Тодішня інтелігенція, щось подібно як нині наша, хотіла бачити короля тільки захисником проти місцевих тираників із аристократії, проти вкрай про-гнилого і здеморалізованого апарату королівської адміністрації в провінції... Що ж до народу, то він, придушенні! і експлуатований до краю, податками, хабарництвом, голодом і терором королівських адміністраторів — адже ви знаєте, що селянина спійманого у королівському лісі із якимсь нещасним зайцем, можна було вбити на місці... Але ні, той народ ажні-як не мріяв про бунт чи революцію... Та й згадані вже, хвалені ватажки революції пристосувались до революції, коли вона їм несподівано звалилась на голову і у них не залишилось нічого іншого як її прийняти. Адже славетний Руссо, ідеал всіх республіканців, говорив, що тільки суспільство богів доросло до демократії, а що ж до нас, людей бідних смертних, то ми заслуговуємо лише на подачки у виді невеликих реформ з ласки всім народом улюбленого і обожнюваного монарха...
Зачекай Васильку, — спинився у своєму ходінні дядько Петро, — а хто ж тоді розпочав і робив революцію, коли ти кажеш, що й славетні просвітителі і інтелігенція і трибуни в постаті Сен-Жюстів і Робес-іТєрів та й сам французький народ не лише її не здіймали, але й боялися її і не хотіли її...
Паризька чернь, Петрусю, оті всі безштаньки, люмпенпролетаріят, сказавши по сьогоднішньому, вся та голота, якій і в гадці не були великі ідеали свободи, братерства і рівності. Чернь діяла стихійно і випадково, під натиском таїнних імпульсів і сил підсвідомого. Ви, пане докторе, — звернувся Василь Михайлович до Крученюка, — краще від мене повинні знати, що людині відчуженій, нехтованій, огірченій з будь-якого приводу, дуже легко перейти в стан лютої агресивності, мети якої вона навіть не усвідомляє собі, але перебуваючи в такому стані — це вже зовніш-ний вияв підсвідомого, — під натиском жаги до переборення відчуженості, готова до найнесподіваніших ексцесів, до гнівного вибуху, до кривавого бунту та й вкінці до революції...
Доктор* Крученюк мовчки кивнув головою і розвів руками — визначення зовсім правильне.
У вітальню тимчасом увійшов Немирич. В розпалі дискусії його навіть не всі зауважили. Але він вклонився всім і спершись об ватран, пильно слухав усіх, що збиралися, мабуть, заперечувати Василю Михайловичу.
Я слухаю оце тебе, Василю Михайловичу, — терпко озвалась Оксана Олексіївна — і з подиву не виходжу. Так і здається, що ти от-от договоришся до блага нині існуючого правопорядку та хвалитимеш добродійства божественної тиранії...
Ваша іронія, тітуню Оксано, тут ніпричому, — спокійно поглянув на неї своїми добрими очима Василь Михайлович, — ви дуже добре знаєте мої погляди і моє становище в громадських справах. Я стараюсь бути тільки об'єктивним. Питання в тому, чи революція є якийсь акт розуму і чи революція для неї самої має виправдання...
Про 1789 рік, — озвалась тітка Лара, — ти, братчику, говорив тільки на те, щоб ілюструвати, так би мовити, тодішньою проблемою наше сьогодні. Тобто ти хочеш сказати, що й ми не перебуваємо в безпосередньо революційній ситуації...
Думаю, що ні, — посміхнувся Василь Михайлович.
Гай, гай, Василю, не пізнаю тебе, — аж спинився з розвіяною чуприною, з палаючими очима, дядько Петро, — а розстріли на Лені, а півтора мільйона робітників, що страйкують по всій імперії! А хвилювання на Харківщині на Полтавщині, в Білорусі, терористична акція в Ліфляндії, в Грузії, в Польському королівстві! Військово-польові суди, масові арешти, шибениці, тисячі засланих у Сибір! Бунти у військових частинах, що? Це не передреволюційна або таки революційна ситуація? Додай до того безприкладну сваволю всіх цих власників лятифундій з тисячами десятин, Юсупових та іншої петербурської камарил-лі, ганебне розкошування на верхах, в той час, коли батраки працюють від сходу до заходу сонця за марний гріш, на тих самих лятифундіях або в цукроварнях Терещенка чи графині Браніцької! Села, що перманентно голодують, масова еміграція до Америки!..
Всі хвилювались, крім Василя Михайловича. За дядьком Петром була тітка Лара і Катря, що навіть вигукнула "браво, браво" і вдарила кілька акордів "Варшав'янки", і тітка Фламінго, що аж спаленіла і, звичайно, Оксана Олексіївна. Немирич мовчав, до нікого не приєднувався, думав свої думки. Олелько задумувався: з ким йому бути? Але, звичайно, і з певністю лише з батьком. Йому подобалася його спокійна і логічна мова. Доктор Крученюк був швидше нев-тральний, він шепотівся з тіткою Ганусею. Або просто хотів бути зразково ввічливий, без хвилювання.
Говорите про народ, — озвалася Ольга Антонівна, пестячи собак, що стежили за кожним її рухом, дивились на неї вірними очима або дрімали, — народ, чи його збагнете? От Гуляницькі були в Костромі минулого року на тристаліття дому Романо-вих, ювілейний рік, знаєте ж. Розповідали, що той народець виробляв, який вірнопідданий був, не уявляєте собі! На пароплаві плила царська сім'я, то мужички кидалися за ним у хвилі, як стояли, деякі потопилися, царську тінь цілували, припадаючи до землі, де проходили цар і цариця. От вам і революційна ситуація...