Я пройшов чимало — нашу Україноньку вздовж і поперек, бував на Кавказі, в степах забайкальських, навіть за кордони мене понесло — в Галичині був, у Відні, у Румунії. Рибалив в Олешках, баржі вантажив у Миколаєві і в Азові. Був телеграфістом, хористом, книгоношею, навіть у театрах грав, також і в наших, українських, поряд із славною Заньковецькою та батьком нашим Садовським, правда, невеликі рольки...
"Москаль-чарівник", мабуть...
Та й "За двома зайцями" і "Як ковбаса та чарка" і "Глитай або ж павук"... Те, що народ любить — посміятись... Ну, й що з того? Нічого. Але досвід —
— ось мудрість життя. Люди — головне, пізнання людей. А тепер що я? Ніщо. Та я й не турбуюсь, може це все до пори, до часу, може й мені ворожила доля інше...
І він повалився в траву і лежав горізнач, підклавши руки під голову, дивлячись у небо. Олелько з цікавістю, а то й з острахом дивився на цю дебелу, здоровенну людину. А Тріадо, немов вгадуючи його думки, хитро поглянув на Олелька.
— Б'юсь у заклад, що я вам видаюсь чудаком, непевною людиною. Думаєте собі, що це за екземпляр такий. Ви молодий, у вас багато ще такої гостроти суджень, для вас усе або біле або чорне, ви в подробиці не входите. Про себе ви гадаєте про мене — варнак, бурлака, вічний скиталець, юродивий, автім може й гірше. Посполитий бурсак — Хома Брут гого-лівський, філософ. А може й сам Вій? Знаєте, той за-лізновидий, сліпий? [Вії йому очі прикривають], корі-нястий — нечиста сила...
Обличчя у нього мінялось. Раз воно було благови-де, лагідне, замріяно-гарне, а іншим разом — розбійницьке, недобре, нахабне.
Сила якась у мені, Олелько Васильовичу, — продовжував Тріадо. — Сам не збагну, що це таке. Сила є, а що з нею робити і до чого вона, не знаю. А з чого та сила, скажіте? Я гадаю, що з землі. Всі ми порох і пилюга і в це обернемось. Але поки живемо, то що, скажіть, ситить нас? Не збагнув я досі, але нинька знаю: земля, ось що нас ситить, ота первинна сила, стихія, інакше сказавши. Зважте: одірветесь від рідної землі і ви вже ніщо, тільки інфузорія, зоряний пил, ка'зна'що. Філософи там видумують різне,а я знаю одне: сила в землі, в чорній, чорнющій землі...
Що ж тую землю їсти, чи шо, — засміявся Олелько.
Та це ж тільки алегорія, Олелько Васильовичу.
— Тріадо сів у траві, скрутив цигарку, закурив, — я маю на увазі те, що земля, а по науковому сказати, біологія, все вирішає. Я люблю людину повноцінну. Любите когось, то любіть, до чорта, до самозабуття; ненавидите, то так, щоб аж у пеклі сахнулись. Це й є життя і призначення людини. Все, що в книжках зветься життям, — це не життя і тому я залишив читати книжки. Бо життя більше за книжки, воно причинне, зле, невіглаське, але таке воно є...
Слухайте, Тріадо, чи як вас звати, — сказав Олелько, коли Тріадо змовк і дивився на нього зуко-са, неначе вивчав його або оцінював. Але Тріадо перервав й не дав йому говорити.
Кров бурлить, Олелько Васильовичу, а це все від землі, нашої, чорноземної. Ви знаєте, якщо б я жив за часів нашого сонечка-князя Володимира Святого [який він, з біса, святий, так само любив дівчат як і я, мав триста жінок і наложниць], то я був би богатирем землі руської. Таким собі Олексієм Поповичем чи Добринею, що об землю вдарявся і набирав сили, щоб ворога перемогти. А пам'ятаєте Мстислава, що поконав Редедю? От таким і я був би. А що ж, чи й я не Антей, шо вдаряючись об матінку рідну — землю, набирав такої сили, що гору перевернув би, дуба вивернув би? А що я тепер? — Пустоцвіт, не сію, не жну, ніде своєї силоньки приложити...
Слухайте, сказав Олелько, терпеливо вислухавши цю тираду, — на мою думку у вас у голові хаос. Ви начитались книжок, але нічого не збагнули. Я не теоретик, ні ніякий авторитет, я тільки що готуюсь до університету, але все, шо ви тут наговорили, ніщо інше як несусвітня імпровізація. Ніякої землі чи біології історія не знає. Існує лише чітко висловлений національний характер, на який складаються географічні, кліматичні історичні і всілякі інші обставини. А ними керує, як і історичним процесом взагалі, — розум, ratio, якщо ви знаєте латину. Тамерлан і Чінгісхан, керовані національним характером здобиш-ництва, завоювання просторів, підкорення інших людей, таки завернули своїх коней біля Лігніци на Шле-зьку, бо їм це вказував розум. Атілла не хотів цим кермуватися і не повернувся з Угорщини, а підійшов аж під Париж, де його розбито вщент. Французька суспільність, ота темпераментна і експансивна, терпіла віками февдалізм і кормигу королів, включно з повним банкроцтвом всієї нації, аж поки розумні люди як Вольтер, Дідро, Монтеск'є і інші енциклопедисти на втовкмачили народові, а принаймні ведучим колам, що революція необхідна. А чому заломалась наша революція 905-го року, яку я бачив у Києві? Та тому, що її істоти не розуміли маси і не було розумного керівництва, яке б цю революцію довело до перемоги...
Он як, Олелько Васильовичу, — з цікавістю дивився на нього під час цього монологу Тріадо. — То й ви неабиякий мудрець. Тільки ви помиляєтесь в одному — революція 905-го року це не програ. Це тільки генеральна репетиція, так як перед прем'єрою спектаклю відбувається перегляд усієї п'єси. Не турбуйтесь, мій учений юначе, поживете, побачите. Колись це життя, як про яке я вам говорив, вийде таки наверх. По всьому давньому не залишиться ні сліду. Будемо тільки згадувати, в якому довіллі ми жили. Вовками завиють люди, але не від вашої теорії розуму... Тоді згадаєте мене...
А що ви пророк, чи що?
Хто його зна, пророків тепер не буває. А іноді, правда, скажу вам чесно, я сам іноді ніяковію. Янгол це чи диявол мені всіляке нашіптує. Прозрій, мовляв, дивись далі, що буде...
І Тріадо звівся, потягнувся аж знов заграли м'язи, набундючився і заспівав:
... Ой наступила та чорна хмара, став дрібний дощик накрапать...
Голос у вас справді добрячий, сказав Олелько.
Та позички з'їли, Олелько Васильовичу, як сказав наш Кобзар священної пам'яті. Велика це була людина. Батько він наш — ми всі від нього. Силу незриму нашого народу розгадав, ось хто був пророк. Нас кріпаків безіменних визволив і до світла повів...